Розділ перший

Вона довго крутила листівку в руках. У якийсь момент навіть занепокоїлася — їй вчувся натяк на самогубство... І, можливо, будь-яка інша людина, відправляючи таке послання, справді думала б про суїцид. Будь-яка інша — але не Анджей.

Він був із тих, хто НІКОЛИ не накладе на себе руки. Навіть у помислах.

Що він мав на увазі? (Вона думала про це вже кілька днів, а потім переключилась на звичне. Зрештою, все це в далекому минулому — Анджей...)

Анджей.

Вона сіла на канапі. Будинок спав; дрімала на журнальному столі черепаха, і Сенсей теж, імовірно, спав у своїй будці (хоча варто випадковому перехожому пройти вздовж паркану, як уся околиця тут же почує, який буває Сенсей).

А ту листівку вона вже давно викинула. Разом із іншим паперовим непотребом.

Спочатку була прохідна. Потім внутрішній бар’єр, іще один, потім іще. Звідусіль витріщалися рачачі очі телекамер; на всіх постах пан Петер пхав у спеціальне гніздо своє посвідчення — зелену пластикову картку. І ще одну картку — червону, виготовлену спеціально для Ірени; лампочки блимали згідливо, і зосереджені охоронці знімали блокування з броньованих дверей.

— Вибачайте за, е-е-е, деякі незручності...

Ірена зверхньо посміхалася. Для того щоб захистити цю їх хвалену секретність, досить було б посадити біля входу одного-єдиного Сенсея.

За черговими дверима виявилась оббита корком, напхана апаратурою кімната; Ірена з цікавістю озирнулась.

Петер нервово потер долоні:

— Кави хочете?

Найбільший і найскладніший прилад, що примостився біля входу, виявився комбайном-кавоваркою. Ірена зроду таких не бачила.

— Автомат для миття посуду теж у вас є?

Петер не відповів. Підсів до мініатюрного монітора, поклацав кнопочкою, стомлено сказав комусь невидимому:

— Виведи на нас його фіздані...

Кавоварка засичала, випускаючи цівку ароматної рідини. В її шипіння вклинився інший звук — достоту фонограма з фільму про лікарів-убивць.

Розмірені удари серця. Звук подиху — вдих-видих... Екран монітора ожив, засвітився якоюсь розгорнутою діаграмою. Світлові стовпчики підстрибували і опадали.

Ірена підійшла до верткого крісла.

— Це Анджей, — збуджено сказав пан Петер за її спиною. — Зараз дані розгортаються в реальному часі, для наочності й для зручності. Хоча — ви пам’ятаєте — модель працює в хронорежимі десять до одного...