«Ми вживемо всіх заходів для того, щоб ваша... подорож була якомога безпечнішою. Майже такою ж безпечною, як катання на лижах із гір... Тобто ймовірність якоїсь випадковості є завжди... Але ми зробимо все, щоб виключити таку ймовірність...»
«Я подумаю», — твердила вона як заведена. Їй хотілося додому, в самотність.
«Ваше завдання дуже просте — ви ввійдете в світ... імовірно, він точно відповідає нашому, хіба що деяка розбіжність у часі... Точка вашого входу буде відповідати місцю розташування моделятора. Ви ввійдете з ним у контакт. У разі успішного результату... (Ви розумієте, всі ми сподіваємося саме на успішний результат...) Так от, при цьому варіанті експеримент буде негайно згорнуто, і ви повернетеся автоматично — разом із моделятором. У разі ж... ми все зобов’язані передбачити... якщо ви не знайдете моделятора, або якщо його стан виявиться незворотним... Тоді ви знову скористаєтеся своїм індивідуальним каналом. Місце вашого входу ви використаєте як вихід. Вашому здоров’ю нічого не загрожує... ви проведете всередині моделі не більше кількох годин, а в режимі реального часу — менше півгодини...»
«Я мушу подумати...»
На вулиці діти ганяли м’яча посеред пустельної дороги. Сусідка час від часу вимагала припинити галас; м’яч перелетів через Іренину хвіртку — слідом боязко заглянув розпатланий щуплавий хлопчак — Валько, сусідський син.
— Сидіти, Сенсею, — сказала Ірена настороженому псу.
Валько осмілів. Перемахнув через паркан, улесливо всміхнувся Ірені та, вже вибравшись знов нагору, показав Сенсею довгий язик:
— Бе-е-е...
Проїхала, відчайдушно сигналячи на хлопчаків, чиясь машина. Сусідка вискочила на вулицю і від погроз перейшла до діла — почулося волання дітлашні.
Ірена поворушила присок у багатті.
Якби тоді вона зважилася мати дитину від цього божевільного... Ні. Тобто, звичайно, малюк бігав би й лазив через паркани укупі з цими шибайголовами — але тоді вона була б пов’язана з Кромаром куди більш, аніж просто спогадами...
Половину з яких слід було б навіки забути.
«Ірено... Я не кажу про винагороду, яку призначить вам Комітет. Я просто звертаюся до вашої гуманності... Ви ж благородна людина. Криза експерименту спричинить... на жаль, постраждають зовсім безневинні люди. У наc є останній шанс...»
«Я мушу подумати...»
...«А який поштовх для творчості!.. Певна річ, ви пов’язані підпискою про нерозголошення... Але, творчо переробивши... ви могли б написати фантастичний роман! Узгодивши сюжет із Комітетом... У нас є канали для швидкого видання, поширення, популяризації... Це був би сплеск вашої письменницької кар’єри... Не кажучи вже про незабутні враження... Уявіть собі, що вам запропонували б злітати в космос. Невже ви відмовилися б?!»
Вона повернулася додому. Лягла на канапу й натягнула плед до самого підборіддя.
Під стільцем безформною купою лежала роздруківка її незакінченої повісті. Уже написана відсотків на шістдесят — і раптом виявилася непотрібною, недоречною, безперспективною...
А чого, власне, їй треба? Щоб її упізнавали на вулицях? Щоб її ім’я було у всіх на вустах? Щоб відірвати хоч раз у житті Срібний Вулкан у номінації «повість»?
Вона пошукала поглядом черепаху. Не знайшла; стомлено заклала руки за голову.
Хай йому грець. Їй хочеться мати привід для гордості. І вона бажає, щоб її право на цю гордість визнали...
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Страта» автора Дяченки Марина та Сергій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ перший“ на сторінці 17. Приємного читання.