Розділ п’ятнадцятий

Зціпивши зуби, вона подивилася поверх багаття.

Моделятор сидів випростано, як пам’ятник самому собі (тільки у пам’ятників не буває таких спотворених болем облич).

— Ірено... Це неправда, що ти не потрібна мені...

Новий спазм. Біль, досягнувши піку, плавно пішов на спад.

— ...У кожній із моделей... я залишав місце для тебе. Щоб ти могла потрапити туди... як деталь мозаїки. Але єдино необхідна деталь...

Налетів вітер. Ірена майже не відчула його — сухе дерево з тріском скинуло гілку.

— ...Але я нічого не можу з тобою вдіяти, Ірено. Пробач мені...

...Зелена трава, коні з плюмажами, дами, що плещуть у долоні, сурми, намети, прапорці, зброєносці, лицарі, турнір... Довгий спис, який влітає в яскраве поле щита, картате небо, цівка густої крові з-під заборола...

Королева на башті, прозоре покривало, сонце, шуліки, золотий вінець, шовк прапорів майорить, жінка стрімко летить зі стіни — у рів...

Як боляче... І як шкода Яна, як жаль доктора Ніка, чиї сини повірили у батьківську смерть...

Можливо, так і треба? Що втратить Нік, якщо всесвіт припинить своє існування?

Бідолашний Рек. Він не заслужив безславної смерті...

Не смерті навіть. Зникнення.

Яне... Яне, що ж робить зі мною твоя дитина, вона розриває мене зсередини... Яне!!

— Анджею... не треба. Нехай буде. Усе, що вже створено... має право на життя. Нехай будуть МОДЕЛІ... Дідько з ними. Нічого не треба згортати, будь ласка, залишимо все, як є...

Біль оперезав її, як залізний пояс вірності.

Семироль... Нік, Трош, Ельза. Громило Сіт... І, до речі, ті троє хлопчиків, яких змодельовано, аби вони послужили жертвами. Ті троє, за вбивство яких Ірену засудили...

Біловолоса дівчинка з притулку для убогих, яку ніхто ніколи не погладить по голівці просто так...

Страта. Все загальна, ступінчаста, невідворотна кара...

Залізний пояс затягнувся тугіше.