Розділ чотирнадцятий

— Рука затерпла?

— Ні...

За стіною шаленів вітер.

Схоже, Рек-Шипшина почувався щасливим.

Імовірно, в дитинстві він мріяв про свободу та подвиги. А ще про славу. Утім, життя мандрівного лицаря споконвічно передбачає й зневагу багатьох. Можливо, юний Рек мріяв і про кохану — єдину, недосяжну, таку несхожу на поступливих навколишніх дівчат, як сонце відрізняється від лойової свічки...

Романтичний Рек...

Тільки про одне він не мріяв ніколи — що буде вільним від Провидіння, прокинеться серед відокремленого світу, і всі його щоденні подвиги будуть присвячені легендарній пані Хміль...

— Спи.

— Я сплю... — він заплющив очі.

...Як довго він не може відвикнути від оглядки на Провидіння! Досі не відвик... Це він, хто змалку звик жити ВСУПЕРЕЧ. Як дивувався він і навіть лякався, коли виявлялося, що й удачі та травми приходять самі по собі, без оглядки на вчинки, які можна було б вважати хорошими — чи негідними...

Утім, об’єкт для шляхетних вчинків тепер був тільки один — Ірена. І їй не раз і не двічі доводилося замислюватись, що було б (мороз по шкірі!), якби їхні із Реком стосунки взялося регулювати Провидіння...

А що було б, якби у світі Тлумачів, у МОДЕЛІ, де залишився Ян, Провидіння відразу щезло?!

Дуже часто такі роздуми закінчувалися нудотними позивами. В її становищі — нічого дивного...

Штовхнулася у животі дитина — і одразу напружився Рек.

Він відчув. Крізь ковдри та комбінезони, крізь купу ганчір’я він вловив порух усередині Ірени. Там, де нетерпляче вовтузилася нова істота, очікуючи своєї черги подивитися на сонце...

— Ти не спиш?

Рек розплющив очі.

Його запечені губи торкнулися її шкіри на вилиці. Він тут же відсунувся, як опечений. Боявся — чого? Негайної розправи Провидіння? Обуреного ляпасу?..

— Усе буде добре, Реку...

Зручна обтічна фраза, як заклинання...