Розділ чотирнадцятий

Заготувати сушні з яблук. Накопати коріння, того, що так вдало виявилося на місці сусідського городу... І якось навчитися готувати його з тушонкою. Так, щоб не набридало. Щоб смертельно втомлений Рек міг прийти додому — і смачно попоїсти...

Додому. Повернутися додому...

У коморі вона знайшла голку й міцні цупкі нитки. Розкроїла пледи (використовуючи шкільний досвід двадцятирічної давності) і пошила собі й Реку по теплому комбінезону. Побачивши її в обнові, лицар змінився на виду — але зціпив зуби і змирився, тим більше що, з точки зору Ірени, комбінезон сидів на ній нічогенько...

Сам Рек всіляко беріг свій одяг. І навіть пристосувався працювати по пояс голим — якщо поруч не було Ірени. Вона не хотіла підглядати — але раз чи два зупинялася віддалік, спостерігаючи, як гупає сокира, як перекочуються під шкірою напружені Рекові м’язи, а шрами — на плечі, на спині, на боці — здаються якимись прикрасами...

Чи вмів Рек молитися? «Бачити вас щодня — винагорода, на яку я не маю права розраховувати...» І ось тепер його винагороджено з горою, але від такої «нагороди» йому, мабуть, хочеться скрипіти зубами...

Бідолашний Рек...

Він здатний покірливо старітися поруч із єдиною в світі жінкою. Рубати дерева і розчищати місце для поля, сіяти і жати — руками, що звикли тільки до меча. Виховувати чужого сина...

Вона дивилася на лицаря — і відчувала ніжність. Ніжність матері щодо знедоленої дитини.

Вони встигли притягти до житла усі їстівні та умовно-їстівні ресурси з околиць. Аж тут сильно захурделило, і бочкоподібна утоплена в землю хата стала єдиним прихистком. Сніг заліпив і без того, підсліпуваті віконця, заповнив собою сіни і тим самим розв’язав проблему незачинених дверей. Ірена й лицар по черзі підкидали дрова в камін, слухали виття вітру й мовчали.

— ...У країнах, які цивілізовані, будь-який поліцейський вміє приймати пологи... Але ж ти не поліцейський, Реку?

Лицар вважав за краще промовчати.

Ірена зітхнула:

— Я впораюся, напевно, сама... Колись же я читала якісь книжки. У мене були приятельки, що народжували... Уже все готово. Я прокип’ятила ганчір’я, приготувала про всяк випадок стерильну голку, нитки, ніж...

Вона говорила з навмисною недбалістю, немовби легко і безтурботно; Рек вловив цю її інтонацію. Усміхнувся трохи поблажливо:

— Ірено... ви занадто багато... надаєте цьому значення. Я бачив жінок, які народжували в полі під час жнив... Вони загортали немовля в пелюшки і йшли працювати далі. Прийняти пологи — річ нехитра. Інша справа, що ми змушені будемо працювати як прокляті, щоб себе і дитину прогодувати... Без полювання та риболовлі, а значить — лише поле, город... Коли щороку відбирати і сіяти найкраще зерно — вийде врожайний сорт...

Ірена здивувалася, як точно Рек її зрозумів. З одного боку — неминучість і буденність пологів... А з іншого — ці масштабні плани на роки наперед, їхнє майбутнє, зумовлене і довге. Дві мурашки, які повзуть по шосе. І там, у неймовірно далекому кінці шляху, їх чекає... що?!

По зовнішній обшивці будинку гуляв вітер. Оце так будинок: роки порожнечі та руйнування не змогли відчутно пошкодити теплоізоляцію, і навіть найлютіший порив відгукувався всього лише легким протягом, виттям у камінному димарі та хитливою метушнею язичків полум’я...

— Ми влаштуємо ліжечко, — сказала Ірена, чомусь дивлячись убік, — з довгої шухляди з письмового столу. Я гадаю, буде зручно...

Рек звів вигнуті брови:

— З шухляди?! Побійтеся Творця, Ірено... Я вже сплів колиску. Її треба буде підвісити до стелі, як і годиться... Чи ви збиралися повісити..: шухляду?!