Розділ чотирнадцятий

— Ми не підемо туди!

...Соняшники вздовж дороги... нове людство, будинки та двори, колиска з лози...

Не варто себе обманювати. Не буде, звичайно, ніякого нового людства, але дитину-то народити треба. Там, у теплій хаті, для нього готові й ліжечко, і пелюшки, і...

— Ми не підемо туди, Реку! Ми не можемо...

— ...ризикувати.

«Ми й не будемо ризикувати, Реку», — додала вона подумки. Що іще зустрінеться там, на протилежному березі, у кращому разі — снігова пустеля, а в гіршому...

Чим довше Ірена вдивлялася в протилежний берег, тим наполегливіше їй ввижався ланцюжок слідів на снігу. Мара! Немає ніяких слідів, це вітер укрив сніг візерунками, а низьке ранкове сонце окреслює будь-яку виїмку...

Навіщо, в дідька, вона прийшла сюди?! Хіба вона має право на цей вибір? Була би вона одна... але всередині неї живе ВІН! Вона скільки завгодно може зневажати вогнище і дах над головою, але для НЬОГО вогнище і дах — питання життя і смерті...

«Збережи», — сказав Семироль. І віддав, як з усього видно, за це СВОЄ життя...

З усім можна змиритись і до всього звикнути. Розікласти по поличках, прикинути на століття вперед (ну, гаразд, не на століття, на роки).

Ось він, кошмар. Знущальна вервечка, яка веде... куди? В нікуди, скоріше за все. Приманка. Пастка. Тест.

Рвонув вітер. Гроно бурульок, що висіло під черевом моста, ніби вим’я, важко відірвалося, полетіло вниз (де вона вже бачила це? В якому фільмі? Мультфільмі? Коміксі?!)

— Реку...

Він обійняв її, бажаючи прикрити від вітру.

— Ірено... не треба плакати.

— Адже нам добре, Реку? — схлипувала вона. — Ми будемо добре жити...

Він кивнув погоджуючись.

— Ми зможемо виростити його...

— «Вампірового сина!» — знущально засичав над вухом вітер.

Нове гроно бурульок обірвалося в прірву.