Розділ чотирнадцятий

Він повернувся пізніше, ніж зазвичай. Кілька разів вона виходила на дорогу виглядати (хоч картину пиши: самотня жінка чекає чоловіка додому, а довкола — тільки снігова рівнина...)

Вона побачила його здалеку. Лицар ішов на саморобних лижах — то прогулянковим кроком, а то майже бігом...

Він дуже захекався. Обличчя було мокре від поту.

— Що?

— Сніг... липне. Важко йти...

Уперше за багато днів у нього, здається, є що приховувати. Більше того — він вважає, що промовчати краще для них обох...

— Що там таке, Реку?!

Він перевів подих. Витер лоба рукавом. Усе ще мовчки.

Вона стрималася. Чекала, поки зніме лижі, увійде в будинок, перевдягнеться, простягне руки до вогню...

Її самовладання дорого їй коштувало.

— Ірено...

— Ну?!

— Там... міст. Через провалля. Ніби як... перемичка зі снігу, а потім сніг підтанув, і... Я НЕ ЗНАЮ, звідки воно взялось, але там МІСТ НА ТОЙ БІК. От...

У нього підкосилися ноги. Він опустився в крісло, поклав руки на коліна, намагаючись угамувати тремтіння.

Ірена мовчала.

Світ на двох. Світ-крапля...

Хто сказав, що МОДЕЛІ не розвиваються? Чи не змінюються, не ростуть?!

Відкриття нових материків... польоти в космос... Господи, які польоти, що може зрівнятися з такою дрібницею, як прочинені двері броньованої камери, вузенька щілина, крізь яку...

— Не повірю, що ти не пробував перейти, — сказала вона пошепки.

Рек опустив очі.