Розділ чотирнадцятий

— Реку... а раптом там... ВИХІД?!

Вона сама не чула своїх слів — але Рек почув. Стиснув її руку:

— Ірено...

— Або ні... ти йди. Не хвилюйся, міст... він іще витрима. Тільки подивися...

Рек стиснув губи. Обличчя його зробилося зосередженим і жорстким — як тоді, перед розгромом маленького ринку на перехресті...

— Ні. Нізащо.

Він майже не був слизький, ось що дивно. Він різав пальці; був шалено красивий, низьке сонце заломлювалося в товщі льоду, поблискували застиглі бульбашки повітря...

Здавалося, він ніколи не скінчиться.

Ірена просувалася вперед — по сантиметру, по волосинці — то повзком, то верхи, чіплялася руками й ногами за найменший виступ. Прірва зовсім не турбувала її. Не було ні «призрого погляду», ні «заклику порожнечі» — наче й не існувало прірви, ніби небаченої краси крижаний міст пролягав над вощеним паркетом...

На паркет, до речі, дуже боляче падати.

Ось тільки палець порізаний кровоточить. Псує кришталеву пишність...

Потім вона перестала думати. Рухалася, мов комаха, механічно скорочувалися м’язи, — уперед, вперед...

І випірнув спогад.

Заїжджий парк розваг, атракціон «Дорога в нікуди». Знизу дивитися було цікаво й весело, а от просуватися по прозорій арці над площею виявилося несподівано важко і страшно... та ще вітер бавився її спідницею, раз у раз заголюючи стегна. Вона повзла, зціпивши зуби, звично проклинаючи Анджея — хоча ідея залізти на «Дорогу» належала саме їй... І проклинала організаторів, які спорудили для дурних відвідувачів тортури за їхні ж гроші. Повзла, лаючи роззяв, які галасували внизу і показували пальцями... Так, проклинаючи все на світі, дісталася протилежного краю арки...

На вихід.

Вона підвела голову.

Рек уже пройшов міст до кінця. Обернувся, простягнув руку...

Між Іреною й лицарем ще залишався непройдений шмат шляху.

Все, що думав зараз лицар, яскраво відбивалося на його обличчі. Болісно вигиналися світлі брови. Рек кляв себе за те, що не вмів умовити... утримати... змовчати, врешті-решт, залишити все, як є...

У вухах Ірени — мана або витівки вітру?! — забринькала весела музика, в якій вона несподівано для себе впізнала те саме банджо, що супроводжувало її поповз по розважальній «Дорозі в нікуди». За мить звернене до неї обличчя раптом спотворилося до невпізнання. Рек щось побачив у неї за спиною...