Розділ чотирнадцятий

— ...Міг зірватись... і я залишилася б сама...

Вона тут же пошкодувала про ці слова. Надто жалюгідно вони прозвучали.

Білясті брови Река зійшлися на переніссі двома лініями:

— Я... майже перейшов... на той бік. А потім...

Він замовк.

Власне, і так ясно, що було потім. Докір, що зірвався з Ірениного язика, міг стосуватися кого завгодно, тільки не Река. Вже чим-чим, а безвідповідальністю йому не дорікнеш, він скоріше помре, ніж кине Ірену напризволяще...

Їй на мить уявилось, як розмазане по дну прірви Рекове тіло підводиться й іде до неї — ведене обов’язком.

Здригнулася.

У каміні догоряли дрова. Треба було підкинути нових, але Ірена не рухалась, дивилася на руки чоловіка, що сидів перед нею — тонкі, тремтячі, вкриті мозолями руки...

— Я повернувся, — сказав Рек пошепки. — Бо я подумав... Лід же будь-якої миті може... що коли я залишуся на тому боці, а ти — на цьому?!

— Скільки він простоїть? — Ірена здивувалася, як сухо й діловито пролунав її голос.

Рек знизав плечима:

— Відлига... вітер... не знаю.

Дійсно, вітер. Та ще й який; Ірена примружилася.

Неквапливі лижні прогулянки корисні майбутнім матерям. Звичайно, слід знати міру... і не нервуватися, ні в якому разі не хвилюватися...

Рік уникав дивитися їй у вічі. Можливо, його вина уявляється йому жахливою — не зміг приховати... більше того, не вважав за можливе приховувати...

Яка краса...

Пишність, чорти би її взяли... Чи то примхливою природою, чи то чиєюсь химерною волею споруджено тут цю крижану арку, — величезну бурульчасту завісу, кришталеве диво. І палицею не докинути до протилежного краю прірви...

До речі, що там, на дні? Не має значення. Голограма, чиста видимість, будь там хоч вода, або камені, або взагалі нічого — порожнеча...

Рек щось тихо сказав, але вітер відніс його слова, перш ніж Ірена розчула їх, і лицареві довелося повторити, майже вигукнути: