Розділ тринадцятий

Рек дивився, чекаючи, мабуть, реакції, а в такі хвилини Ірена одразу загальмовувалась.

— Гарно... — буркнув Семироль.

Рек нарешті торкнув повід, продовжуючи ходу.

— ...Пам’ятаєте, Яне, я казала якось, що ви всюди пристосуєтеся? Тоді я навіть не уявляла собі, наскільки була права...

Семироль мовчав; жорстке волосся блищало на сонці, очі сито мружилися, а гладенькій пружній шкірі позаздрила би навіть чепуруха.

Неприємний здогад — як поштовх. Мабуть, Іренине обличчя змінилось, бо Семироль знайшов за потрібне відповісти:

— Так.

— Що — «так»?

— Ви й зараз не уявляєте, наскільки мали рацію... так, я пристосувався. Здається.

На шиї у мула розмірено тенькав мідний дзвіночок. Рек поїхав далеко вперед — мовби підкреслюючи свою непричетність...

Утім, аби оце з’явилася на дорозі перешкода — безкорисливий лицар опиниться тут як тут.

— Дороги тут загалом спокійні, Ірено. І взагалі — відсоток усіляких злочинів супроти життя і власності — вкрай низький... Деяких результатів ваш колишній чоловік таки домігся...

Вона силувано посміхнулася:

— Було б прикро, якби ми з Реком шукали Темного Тлумача... а виявили... вас. Я одного разу вже сприйняла вас за Анджея...

— Не забуду цього до скону, — пробурмотів адвокат собі під ніс.

День стояв ясний і теплий — таке собі лагідне, приязне літо. І тягуче, як пісня в корчмі...

— Ірено, ви тільки подивіться, як гарно. Он той ліс... І гори на видноколі... Мальовнича моделька, правда ж?

Вона машинально кивнула.

— Якщо ви маєте рацію, Ірено, — голос Семироля трохи змінився, — якщо ви маєте рацію, і ми всього лише перейшли з однієї МОДЕЛІ в іншу... Зрештою, яка різниця? Навіть якщо ми не зможемо повернутися...

— Яне...