Розділ тринадцятий

...Спочатку Рек тримався, але під вечір упав-таки в безпам’ятство. Дві глибокі рани, і, мабуть, струс мозку — в такому стані людину зазвичай везуть у реанімацію, а вечірня вогкість, холод і підстилка з рогожі — не найкраща обстановка...

— Що ми можемо зробити, Яне?

Семироль мовчав.

— Але ж ми маємо щось робити!

У хвилину небезпеки неквапний мул повівся цілком пристойно. Щоправда, роль його тільки в тому й полягала, щоби щосили бігти по бездоріжжю через рідкий чагарник. Не боячись за цілість бідарки, виносити з поля бойовиська зраненого лицаря, перелякану жінку й діловитого упиря...

Свого часу Ірена уникала описів битв. Вона й гадки не мала, що відчуває людина, розпорюючи противника загостреним клинком. І навіть перечитавши купу книжок, не вміла ліпити доречно бійцівські терміни; виявивши у якомусь творі сцену битви героя супроти кількадесяти варварів, вона просто пропускала ці сторінки. Або зовсім відкладала книгу...

Рек бився проти вісьмох. Адже нічого іншого йому й не залишалося — Семироль ще не встиг завернути підводу з дороги в гущавину, як вершники, висипавши з-за повороту, щодуху кинулися навпростець до неї... І вже точно наздогнали б, якби не став їм на заваді безкорисливий лицар...

Навряд чи Ірена зможе коли-небудь описати цю криваву сутичку. Занадто швидко мелькало все перед очима, страхітливо швидко... Семироль накульгуючи тільки ще біг до них, а нападники вже змушено відступали — їх було п’ятеро, всі поранені, а ще троє залишилися лежати на дорозі, в пилюці, впереміш із покинутою зброєю (о Творець! встигла подумати Ірена, що ж скаже на це Провидіння).

Рек теж знемагав від ран. Семироль допоміг йому вибратися з-під кінського трупа.

Підвода заскрипіла жалібно. Семироль люто шмагонув мула, і почалася шалена гонитва — ламалися спиці коліс, тріщав полудрабок — усе на межі катастрофи...

Дуже скоро Ірена побачила: якщо не перев’язати лицаря негайно — гонитва вже не матиме сенсу.

Вони зупинилися під захистом бурелому, Ірена (в кращих традиціях авантюрного роману) розпанахала на стьожки свою нижню спідницю. Хвилину посиділа, тупо дивлячись перед собою, прагнучи згадати хоч щось із брошур про першу медичну допомогу (правда, лицар мало був схожий на жертву автокатастрофи, та й курси військових медсестер Ірена не проходила).

Рек усе ще тримався. Через силу всміхався й казав, що Ірені зарахується добра справа. І тоді у Високого Даху, можливо, пропаде охота залучати її до себе на розмову...

— А може... — задумливо протяг Семироль, — вони й справді хочуть усього лише поговорити? Відсилають скрізь вивідачів, ганяються і ловлять — затим тільки, щоб ти повідала їм, звідки звалилася на їхні голови?

Ірена похмуро зиркнула на нього — але не відповіла ні слова; через кілька годин лицар став гарячий, мов казан на вогні, і впав у безпам’ятство.

Семироль з Іреною розпалили багаття, старанно закутали лицаря в його плащ і сіли поруч, позаяк зробити щось іще не було змоги...

— Йому б оце антибіотики... — сказав Семироль, згадавши велике господарство доктора Ніка. Ірена зітхнула через силу.

— Шкода, якщо він помре... — задумливо мовив Семироль. — Врешті-решт... щоб повстати проти фундаментальних законів світобудови, треба бути... коротше, він заслуговує на повагу...

Ірена мовчала. Семироль покосував на неї.

— Провидіння має, за ідеєю, позбуватися таких, як він. Просто щоб не крутилися під ногами, не розгойдували човен... Зауваж: найбільша стабільність у цій МОДЕЛІ досягається бездіяльністю. Ні заслуг, ні провин...