Розділ тринадцятий

— ...Ну, а ми залишаємося — нашій майбутній дитині досить гострих відчуттів...

«Нашій майбутній дитині...» Невже вампір передумав забирати її в Ірени?!

Але що ж таке подумав Рек у цю хвилину, що очі його поскляніли?

— Ви не маєте рації, Реку, — сказала вона безнадійно. — Залиштеся.

Лицар задумався на мить. Тоді підвівся й вийшов, безгучно причинивши двері.

Пахло чимось кислим. А ще свіжим деревом і димом, але запах кислятини був сильнішим, пробивався в щілини, змушував Ірену гидливо кривитися...

Хоча після всього, що було, — яка вже там гидливість...

— Знаєте що, Яне...

— Ірено, давайте нарешті на «ти». Я втомився...

Вона зітхнула:

— Яне, ви... ти впевнений, що гінці з-під Високого Даху не женуться за нами по слідах? І, якщо це так — хто стане з мечем... або з важким ціпом... на порозі цієї кімнати?

— Тобто ти пропонуєш завернути лицаря? З прагматичних міркувань? — після невеликої паузи іронічно запитав Семироль. — Похвальна розсудливість...

Ірені стало млосно.

Семироль таки мав рацію. Ірена звикла до великодушного Река, але то було виключно споживацьки — як до зручної, невибагливої, часто незамінної речі...

— ...Але оті людці з-під так званого Високого Даху... щоб він завалився! ...давно вже втратили тебе з поля зору. Отож розслабся, не треба гарячкувати, думай, Ірено. У тебе ще є час — от і думай, де знайти твого Анджея. Якщо не хочеш народжувати в цьому лайні...

— Тисячі жінок так народжують... — раптом вихопилось у неї зовсім несподівано.

Вампір звів брову:

— Он як? Тобто така перспектива тебе більше не лякає?..

Вона відвернулася.

Рівно о п’ятій ранку під вікнами зареве віслюк (звідки взявся отой клятий віслюк у стайні?) Але о п’ятій, удосвіта, він дико заволає «І-а!», Звук цей увірветься у вранішній її сон. Їй буде снитися, що вона вдома, лежить на канапі, гладить черепаху та дивується химерним видивом нескінченної МОДЕЛІ. Аж раптом під вікном, у дворі — отой дурний віслюк...