Розділ тринадцятий

— Що?

— Я ж бо прийшла не з МОДЕЛІ... Я мушу повернутися додому.

Поскрипували колеса. Ворушив вухами бадьорий мул.

— Ти впевнена, Ірено? Що місце, звідки ти прийшла...

— Так! Я впевнена, і не треба цих натяків... Я знаю моделятора! Яне, я чудово його знаю, і той світ, де я народилася, створив не він!.. Не треба, Яне, я не бажаю цього слухати...

Тиша. Лише щебет птаства.

— Ірено... Там, у себе, ти всього лише початківець, скромний автор. А тут — вже майже володарка дум... Можна сказати, класик. Геніально. Я б не повірив, якби сам не чув, як вони шепочуться про «Розкаяного». Подумай.

...Їй стало страшно.

Усі ці дні, всі ці ночі вона жила лише вірою в швидке повернення. Ну, нехай не так швидко — але НЕОДМІННО. Мета була хоч і далекою, але абсолютно ясною — знайти Анджея, знайти вихід...

А тепер людина, яка чула правду про отой її світ, висмикує з-під її ніг опору! Якби він запитав: чи можливо повернутися? — вона не злякалася б так... але він запитує: ЧИ ВАРТО повертатися!..

— ...Про що мені подумати? — запитала вона так тихо, що не почула власних слів.

Семироль одначе почув.

— У тебе є до кого повертатися?

Вона заплющила очі.

Сенсей, черепаха... Смішно, черепаха навіть не зрозуміє, що її переселили під іншу лампу. У шкільний живий куточок, наприклад. А Сенсей... Так, Сенсея шкода, але ж Ірени немає давно, він устиг змиритися...

А хто ще її чекає? У тому, реальному світі? Карателька? Професор східної літератури? Студенти? Так, вони її люблять, але ж у будь-якому разі забули — через рік після випуску вже не згадають...

А її оповідання... бліда тінь того, що якось дав їй почитати Семироль. Не кажучи вже про «Розкаяного».

«Що скажете, пане Петер?!»

Вона змучено посміхнулася своєму спогаду:

— Тут немає кави, Яне...