Розділ тринадцятий

Вона чекала цих слів. І все’дно здригнулася.

— Ви просили у мене допомоги... Ви шукали двох людей. Одного з них... — Рек затнувся, — одного ми знайшли... Отже, моя місія виконана.

Вона все ще мовчала.

Їй стало зимно. Вона вже звикла мати під боком якщо не надійний прихисток, то принаймні твердий поручень, на який завжди можна зіпертися — мовчазного Река...

І хоч Семироль був у багатьох відношеннях навіть надійніший і зрозуміліший — тепер її чомусь лякала перспектива залишитися посеред цього схибленого світу удвох із вампіром.

— А може, — вона глитнула глевку грудку, — може, подумаєте, Реку? — Ми... з Яном... мусимо знайти... ще одну людину... або... коротше кажучи, наші пошуки не завершено Мене шукають... — вона перевела подих. — Мені буде дуже бракувати вас, Реку. Чесно.

Він подивився на неї — швидко, пильно, відверто:

— Ваш... Батько вашої дитини більше не бажає мене бачити. Ймовірно, він має на це право...

Вона сіпнулася, як від ляпасу:

— Реку... Те, що пов’язує мене з Семиролем... думайте що завгодно. Але це не те, що ви думаєте.

Він блідо посміхнувся:

— Звідки ви знаєте, що саме я думаю?

У корчмі товклися завсідники. Хтось важко протупцяв коридором, щось розбилось із брязкотом, десь грюкнули двері...

— Можете повірити, пані Ірено, мені теж... Але продовжуючи... допомагати вам, я порушую обітницю.

Вона подивилася запитливо, і він пояснив, усміхаючись, ніби дитині:

— Моє... служіння вам перестало бути... безкорисливим. Бачити вас щодня — це нагорода, на яку я не маю права розраховувати...

Усе просто.

Вони мовчали ще кілька хвилин. Нарешті без стуку, не рипнувши, з’явився Семироль. Перевів погляд із одного обличчя на інше, гмукнув. Ірена відчула ненависть до цього циніка, гостру відразу.

— Завтра вранці я вирушаю в путь, — безбарвно сказав лицар.

Семироль кивнув, анітрохи не здивований. Потер руки.