Розділ одинадцятий

Ірена зловила на собі чийсь погляд і обернулася.

За кілька кроків неподалік стояла білява стрижена дівчинка. Дивилася дивно — чи то з побоюванням, чи то запитально.

Вночі вона спала кепсько, наступний день почався ще гірше. Звідкілясь узявся пихатий пан Горох, оклигавши після чергового нападу, й став тинятися серед «убогих», зиркаючи навсібіч, бурмочучи щось, потроху вживаючись у роль «володаря», котрий бродить серед слуг, які вкрай розбестились, і, попри своє шляхетне родовите ім’я, йому доведеться зібратися з духом і покласти отій розбещеності край...

— ...Ану йди сюди!

Недоумкуватий хлопчина на ім’я Зуб (той, що потрапив до притулку одночасно з Іреною) підійшов, винувато всміхаючись.

— Сучий син... — протягнув Горох, і голос його був підступно ласкавим. — Порядку не знаєш, халамиднику? Закону не знаєш?

Зуб моргнув білястими віями.

Безпомильна інтуїція божевільного Гороха точно вказала йому на жертву — найслабшу, найбільш підходящу для майбутньої ролі. Для того, щоб пригнітити хлопчину, навіть не доведеться особливо гнівити Провидіння...

Ірена не захотіла на це дивитися. Повернулась і пішла в будинок.

У коридорі — після загибелі бідолахи — весь віск із підлоги зішкребли начисто. Її чекала білява дівчина.

Якось не думаючи, просто підкоряючись раптовому бажанню, Ірена поклала руку їй на голівку.

Дівчинка не ухилилася.

Очі її стали раптом безтямними. Посоловіли, як від наркотику. Вона підвелася навшпиньки — наче бажаючи утримати Іренину руку...

Напевно, вперше в житті дівчина відчула ласку заради ласки. Не заради можливої винагороди...

Інша річ — як вона це відчула. Яким нюхом?..

Утім, Ірена вже давно знала, що вирізняється з-поміж інших, як альбінос серед вороння. Це відразу побачив Рек, моментально усвідомив Музикант (дивно, як не встиг зрозуміти цього верховний Тлумач).

Утім, найбезпечнішим місцем для неї поки що є оцей притулок «убогих». Можливо, слід зачаїтися, вичекавши, поки моделятор украй розчарується в своїй геніальній МОДЕЛІ і згадає про колишню дружину — невдалу вивідувачку...

Якщо він згадає. Якщо він іще живий, іще десь тут, якщо нескінченний колодязь моделей не затягнув його, подібно до виру...

Можливо, кожна наступна МОДЕЛЬ безглуздіша за попередню й більш обмежена у просторі. Врешті-решт, він змоделює клітку, як у божевільної Флеї, і виявиться замкненим у компанії якихось фантастичних, маячних істот, що підкоряються некерованим імпульсам...

Хоча ні. Анджей завжди знав, що і навіщо робить. Не має рації Петер, який вважав, що приголомшливий успіх моделятора, який обернувся імовірною поразкою, став несподіванкою для самого пана Кромара...