Розділ одинадцятий

— Чудна ти.

Ірена мимоволі посміхнулася:

— Не чудніша за тебе...

— Чудніша, — старий неохоче відклав лютню. — Скажи-но мені, пані... Чого тобі так уліз у душу цей «Розкаяний»?

Сонце стояло в зеніті. Ще трохи — і паркан потемніє, сонце сховається туди, де воля, де бігає неприв’язаний її вовкодав...

— Що взяти з божевільної, — сказала Ірена якомога байдужіше. — Вже й запитати ні про що не можна?

Старий усміхнувся краєчком вуст:

— Запитати-то можна...

Якийсь кремезний бородатий здоровань (він жив у флігелі, якщо вірити Музикантові, ось уже четвертий місяць) на руках виніс із дому схибнутого, наполовину паралізованого старого. Ніхто не знав, як звали старого раніше — для всіх він був Гнійником. Якщо якийсь вільнонайманий не відчував за собою тяжких провин перед Провидінням — він усіляко уникав спілкування з Гнійником. Але якщо хтось, як-от здоровань-розбійник, мав на совісті людське життя (а то й не одне), тоді купання Гнійника було тією спокутою, завдяки якій Провидіння могло простити що завгодно...

Бідолаха боявся. Затуляв очі долонею. Втягував голову в плечі; його кістляві ноги здавалися мертвим гілляччям всохлого дерева. Кремезний, знехтувавши чужою допомогою, швидко стягував зі старого його смердюче дрантя, і обличчя в нього було таке, ніби він обробляв голими руками тухлу коров’ячу тушу.

Із будинку зграйкою висипали діти. Сіли в куточку двору колом, урозсип. Не звертаючи ніякої уваги на те, що відбувається, затіяли гру в крем’яхи.

— Музиканте... А ти віриш у... Творця?

Лютняр мовчав.

— Уяви лишень на мить... Якби ти був Творцем і вирішив... сотворити... світ... Ти міг би обійтися без Провидіння?

Болісно зойкнув Гнійник. Крем’язень обробляв його, як шматок дерева. Мабуть, Провидіння запитає з добровільного санітара виключно про результат...

Музикант підвів голову. Піймавши його погляд, Ірена насупилася:

— Що?

— Приблизно про те саме писала ота авторка, Хміль, — неохоче почав старий. — Сільський хлопчик підслухав, як ящірка і хамелеон ведуть суперечку. Ящірку звали Милосердя, а хамелеона — Каяття... А потім у суперечку між ними втрутився Творець.

Кремезний закутав тремтячого Гнійника в чисту ряднину і поніс у будинок — із почуттям виконаного обов’язку. Гнійник по-старечому мружився, очі його сльозилися чи то від сонця, чи...

— Творець? — механічно перепитала Ірена.