Розділ одинадцятий

Можливо, на знак подяки за добру справу Провидіння подарує Рекові удачу... І погоня зіб’ється зі сліду...

Ні, він товктиме своє: «Я обітницю давав». І відразу ж утне якусь дурість, і низка неприємностей витіснить можливе везіння...

— Кого він смоктав? — сухо запитав лицар. — На відбитки зубів треба подивитися, що за звір...

Юрмисько біля дверей (а на той час у хаті вже зібралося люду чимало) заворушилося. Вперед виштовхнули дівчину років сімнадцяти, у мережаній кофтині з жалісливо підібганими губками.

Комірець на кофтині був до самих вух. «Щось мені це нагадує», — похмуро подумала Ірена.

Рек підвівся. Поклав руку дівчині на плече — та злякано завмерла — і відігнув край комірця...

— Так швидко зажило? — запитав він недовірливо.

— Ч... — сказала дівчина. — Ч... ч...

Губи її затремтіли — вже не удавано — по-справжньому, щоб пожаліли.

— Через п’ять днів зажило, — сказав хтось від дверей.

Ірена, не звертаючи уваги на здивовані погляди, встала і заглянула Рекові через плече.

Рубчик на шиї дівчини можна було розгледіти лише пильним оком. Довгий і тонкий, ніби біла нитка...

Вона сіла на своє місце. Машинально відламала кусник хліба. Засунула до рота.

Рек діловито радився з дядьками. Замовляв якусь ковану жердину, мотузку, ліхтар; йому обіцяли зараз же виділити все необхідне і навіть більше. Мабуть, хуторяни неабияк зраділи рішучості молодого лицаря — братися за справу негайно, поки сонце надворі...

Ірена жувала хліб. Смачний окраєць. Запашний.

— Коли він з’явився? — запитала вона хрипко, але її ніхто не почув.

Вона встала, підійшла до чолов’яги з совкоподібною борідкою, без церемоній смикнула його за рукав:

— Коли з’явився упир?

— Упир? — чолов’яга, здається, не зрозумів.

— Ну, кровопивець ваш...