Розділ одинадцятий

— Та тижнів так зо два... — невпевнено сказав селюк. Сумнівався він аж ніяк не в терміні — гадав, чи варто відповідати цій дивній жіночці, що волочиться чогось за молодим лицарем, та ще й черевата...

Тижнів зо два...

Десять днів, проведених у притулку. Три дні — з Реком у місті... Чотири дні в очікуванні зниклого Семироля. (Чи вона збилася з рахунку?..)

А ще відстань від міста до хутора...

Але відстанню якраз можна й знехтувати. Тут не буває великих відстаней. Це дуже компактна МОДЕЛЬ...

Не дуже сходиться. Хоча...

— Реку, — вона здивувалася своєму голосу, несподівано низькому, хриплому. — Треба поговорити. Терміново.

До околиці їх проводжав мало не весь хутір; до входу в печеру — а його виявилося не так просто відшукати серед камінюччя та високої трави — лицар з Іреною підійшли вже вдвох.

Рек терзався. Брови його болісно вигиналися якоюсь ламаною лінією.

— А якщо ви не маєте рації? А ви ж, скоріше за все, помиляєтесь, я ж не можу ризикувати...

— Увійдемо вдвох, — рішуче наполягала Ірена. — Беріть вашу жердину, клинки... ліхтар... Я досить скоро помічу — помилилась я чи ні. І швиденько повідомлю вам...

— Я не можу ризикувати... — повторив Рек із притиском.

Ірена знизала плечима:

— Ну, в крайньому разі, заїкатимусь, як ця бідолашна дівчина...

Ірена подумала, що коли вона пережила усе те, що їй випало, і досі не заїкається — то зарослий диким волосом кровопивець навряд чи перелякає її.

Кровопивець у суді куди страшніший. Особливо якщо він адвокат...

Вхід у печеру мав цілком природний вигляд. Над вузькою чорною щілиною гойдалися червоні та сині квіти, дзвеніли в траві коники, валявся, потемнілим дном догори, маленький, забутий кимось кошик...

І вони ходять сюди збирати гриби? Які ж такі гриби — шампіньйони, печериці?!

— Ірено... — в боліснім роздумі пробурмотів Рек. (Навіть забув, розгублений, про «пані»...)

Обережно ступаючи, вона спустилася вниз по викопаних у дерні сходах. Низько нахилилася, заглянула в темряву...