Розділ одинадцятий

Рек заперечно хитнув головою:

— Там далі... Переходи, тупики... гриби ці кляті під ногами... дітлахам, певно, роздолля. Достоту в піжмурки гратися...

Він раптом вмовк, зиркнувши через Іренине плече.

Вона обернулася.

Від хутора наближалися, нахльостуючи коней, вершники. Шестеро. Трохи випереджаючи їх, здіймаючи високу хвилю у траві, мчали собаки. Ціла зграя.

— Приїхали... — хрипко сказала Ірена.

Рек неквапливо оголив клинок. Обличчя його стало зовсім біле — навіть світлі очі на цьому тлі, здалося, потемніли...

Шість вершників зі зграєю собак... (Описуючи цю ситуацію у своїй книжці, Ірена, звісно, вважала б за краще подати жорстоку картину. Скажімо, лицаря заарканили і притягли до підніжжя трону, щоб піддати цілій низці ганебних покарань...)

Хоча читач був би невдоволений.

А тим часом уже можна було розрізнити обличчя вершників, і перший скакав той, хто нещодавно з’явився в «притулок для убогих» з тугим ордером-сувоєм...

— Реку... вниз!

Він не чув її. Свідомістю він був уже в сутичці...

— Реку!! Униз, швидко...

Він озирнувся. Здається, зрозумів. Підштовхнув її до входу в печеру — йдіть, мовляв, а я тут затримаюсь, на порозі...

— РАЗОМ униз, Реку!

Земля виразно тремтіла під ударами копит.

— Дурень! — гаркнула вона, як ніколи не кричала навіть на найтупішого студента. — Я ж сама боюсь... отам! Зі мною, швидше!..

У його очах трохи розвиднилося. З-за завіси відваги гострим краєчком проглянула твереза думка.

...Перевага нападників у темряві підземелля сходила нанівець. Тобто, звичайно, ніщо не заважало їм послати на хутір за ліхтарями і влаштувати облаву за всіма правилами — але Ірені чомусь здавалося, що собаки будуть принаймні деморалізовані...

Вона все життя добре ставилася до собак. І ось, будь ласка, — щиро бажає всій зграї здохнути. Ач, розгавкалися, кляті...