Розділ десятий

— Навіщо ти це зробив? — сказала вона пошепки. (Якщо сторонній свідок і почує її — може, спише ці дивні слова на безглуздий лепет переляканої жінки...)

— Ти боїшся кари чи хочеш отримати винагороду? — чоловік у темряві підвищив голос, й Ірена завмерла, гарячі сльози на її обличчі враз висохли.

ТОЙ голос чи...

«Анджею, це ти чи не ти?!»

Чоловік у темряві чекав відповіді. Їй здавалося: ще трохи — і вона розгледить риси обличчя...

Мовчати далі було вже неможливо.

— А що ви думаєте про смертну кару? — самі собою прошепотіли її губи.

Ніби пароль.

Темний силует завагався — і відступив кудись у чорне провалля.

Вже віддаляючись, верховний Тлумач на мить потрапив у відблиск смолоскипа. Й Ірена побачила його обличчя...

...Раніше будинок належав місцевому багатієві. Власне кажучи, це був не єдиний його будинок; якогось пречудового дня багатій відчув: прийшла пора жертвувати, причому в особливо великих розмірах. Нічого дивного в цьому не було, бо статки свої він накопичив, м’яко кажучи, не зовсім людинолюбно. Себто багатій був розбійницьким отаманом, і для відшкодування вже здійснених і майбутніх злочинів були потрібні все нові, все значніші, добрі справи...

Багатий розбійник пожертвував знедоленим свій найкращий будинок у передмісті, і на терезах Провидіння знову встановилася рівновага. Незважаючи на хабарі, що стягував розбійник із вуличних торговців, задушеного зашморгом конкурента і розграбовану купецьку валку.

Про все це Ірена дізналася значно пізніше. А поки що її привели — ослаблу й покірну, на широке подвір’я за височезним парканом, та ще й приземистим внутрішнім, причому по вузькому коридору між двома парканами туди й сюди бродили пси тієї ж породи, що і теля-Сенсей...

Світало... Ніч проминула в темному закутку палацу Тлумачів. Ірені так і не пояснили, в чому її провина. Сусідом її виявився недолугий підліток років шістнадцяти. З розмов слуг, які перетворилися й на стражників, вона зробила висновок, що з-поміж натовпу, який протікав, як пісок, крізь пальці Тлумачів, божевільні зовсім не були рідкістю...

Вона дивилася перед собою, але бачила не паркан, не купу дров і не розсохлу бочку посеред двору. Перед нею стояло обличчя верховного Тлумача — таке, яким вона його побачила в останню мить їхньої зустрічі...

Тоді, тієї миті, їй здалося, що вона ВПІЗНАЛА його, і колишній чоловік, моделятор, справді схибнувся. Отой Тлумач до останньої волосинки не грав роль — він вріс у неї по самісіньке горло...

Ці кілька хвилин були найстрашнішими.

Потім (її вже взяли під лікті, вели коридорами) пам’ять послужливо повернула картинку, і, знову вдивляючись в оте обличчя, вона мало не застогнала від полегшення.

Верховний Тлумач ніколи не був Анджеєм Кромаром. Він був найбільшою, найтаємничішою постаттю, але — усього лише лялькою в цьому іграшковому світі. І якщо він і бажав допитати під Високим Дахом Ірену Хміль — то аж ніяк не як колишню дружину...

Ймовірно, на нього, як і на лицаря Река, велике враження справило оповідання «Про розкаяного».