Розділ десятий

У кам’яній пащі майнуло світло. Вона здригнулась і підійшла.

Імпровізований прожектор знову висвітлив її обличчя — на цей раз, як їй здалося, м’якше. Спокійніше.

І там, за стіною світла, перебував тепер інший чоловік. Вона зрозуміла це раніше, ніж він заговорив.

Темний силует...

Вона вдивлялася щосили. Вірніше, намагалася розгледіти.

Ні, отак зразу не можна сказати нічого певного. Ну ж бо, заговори...

— Жінко, ти прийшла з чистим серцем?

Верховний Тлумач (якщо тільки це був він) говорив пошепки. Ірена обімліла.

— Ти чекаєш поради по совісті? Чи непокоїшся, як обдурити Провидіння?

Дивне відлуння в цьому склепоподібному храмі. Звуки множаться, здається, що голос Тлумача говорить звідусіль. Ниточки-звуки, звуки-клаптики, які збираються в єдиний клубок, і отой голос...

Голос, який вона вперше почула в слухавці. «Алло, Ірена? Це Ірена?..»

— Я чекаю, — сказала вона хрипко.

А раптом при цій розмові є свідки? І він дає їй зрозуміти, що добропристойності слід поки що дотримуватися?..

Вона раптом побачила себе його очима. Постаріла, змарніла, бліда, в хустці до брів...

Потекли сльози. Просто водномить ринули, накопичені за тривалий час.

Отже, верховний Тлумач хоче мене допитати... для чого? Щоб встановити... міру моєї провини?

«Я всього лише лицар, Ірено...»

Невже цей указ видано... щоб Анджей знайшов її?

Він чекав? Чекав, що вона прийде?!

Темний силует поворухнувся. Що вона викликала у колишнього чоловіка? Співчуття? Гидливість? Замішання?