Розділ «Москвофіл»

Якось перед Зеленими святами Теодор зустрів Палазю Панько, яка поверталася додому з городу. Між молодими людьми вже давно була симпатія, яка, однак, не переростала у щось більше. Засмужний, згадавши раптом, що йому вже двадцять п’ять років, несподівано для Палазі, та й для самого себе, сказав:

– Палазю! У неділю я прийду зі сватами.

Дівчина від несподіванки відкрила рота, враз почервоніла й опустила очі.

– Присилати сватів чи виженеш?

Палазя так і стояла з похиленою головою, нічого не говорячи, лише ледь помітно кивнула.

– От і добре! – зрадів Теодор. Він чомусь боявся, що дівчина відмовить йому. – Іди додому, підготуй батьків. А я скажу своїм.

На цьому розійшлися. Теодор повагом крокував додому, неначе «порадний» господар, а Палазя побігла поділитися радісною звісткою з мамою.

Пробігаючи повз ворота Процівих, вона наштовхнулася на Семка. Від несподіванки дівчина скрикнула:

– Фу, злякав!

Проців задоволено усміхнувся.

– Куди так спішиш? – загородив він дорогу.

– Семку, пусти!

– Пущу, якщо прийдеш в неділю на танці. Прийдеш?

Палазя якщо і ходила на танці, то не через Семка, і було дивним, що він ставив саме таку умову.

– Ні, не прийду.

– Чому? – удавано здивовано запитав Проців, хоч на іншу відповідь і не розраховував.

– Заміж я виходжу, ось чому.

Палазя сказала це і злякалася. Не своїх слів, а виразу обличчя сусіда. Усміхнена, дещо зневажлива маска враз неначе спала, і перед дівчиною з’явилося перекошене гнівом обличчя. Від несподіванки вона аж відступила на крок.

– Заміж? – прошипів Семко. – За кого? За цього голодранця?

– Ні, за Засмужного, – поправила Палазя.