Розділ «Москвофіл»

– Та вчепився ти Миколи! Він тобі хто – сват?

Саме тоді відбулася перша суперечка братів. Іван залишився переконаним прихильником габсбурзької династії. (На додаток до великого портрету цісаря в хаті прибавився столичний журнал «Illustrirte Zeitung», присвячений 60-річчю правління Франца Йосифа. Для нього Іван не пошкодував три корони.) Він навіть заздрив середньому братові за те, що саме Теодор, а не він, нагороджений ювілейним хрестом. Але, зрештою, це була не чорна заздрість.

Теодор остаточно поки що не визначився у своїх уподобаннях, тому навіть з деякою цікавістю переступив наступної неділі поріг школи. Класна кімната вже була заповнена ущент знайомими чоловіками. Засмужний із здивуванням впізнав своїх друзів Бучму, Холода і Березовця. Вони сиділи під стіною на лавці і, побачивши його, помахали руками. Теодор, винувато перепросивши, пройшов між рядами до хлопців, які при його появі посунулися, і сів на звільнене місце.

– Як ви дізналися? – тихо спитав він. – Я вам не хотів говорити.

– А чому? – запитав Михайло.

– Та я і сам не знаю, чи варто було приходити, – признався Теодор.

– Не біда. Зараз побачимо. Не сподобається – тільки мене і бачили.

Бучма, виявляється, думав так же, як і Теодор. А він озирнувся і зустрівся поглядом з Семком Процівом. Той сидів у самому кутку. У його руці Засмужний запримітив якийсь папір. Семко, виявляється, збирався записувати почуте.

Розмови тим часом якось само собою припинилися. І вчасно. У відкриті двері зайшов місцевий священик Лев Саламон у супроводі незнайомця. Це був старший чоловік з акуратною борідкою. Манера триматися, незвичний селянам одяг, струнка постава – все це надавало якоїсь винятковості цій події.

– Слава Ісусу Христу! – привітався священик.

– Слава навіки! – не в такт відповіли присутні.

– Як ви накурили! – невдоволено похитав головою Саламон.

Мов за командою чоловіки замахали руками, наче це могло розігнати тютюновий дим.

Лев Саламон і прибулий сіли за вчительський стіл.

– Дорогі во Христі браття! – почав отець. – Я запросив вас прибути сьогодні у це приміщення і душа моя радіє, що ви послухали мене. Нашу парафію провідала знана на теренах повіту людина. Я довго не буду говорити. Натомість надаю слово адвокату доктору Михайлу Королю.

Прибулий підвівся, окинув поглядом присутніх і, набравши повні легені повітря, почав:

– Коли ваш духовний пастор запросив мене приїхати сюди і виступити перед вами, я спочатку сприйняв це як звичну поїздку і звичний виступ. Але я з подивом і здивуванням відзначаю, що помилився. Ви можете сказати, що цей мій звичний вступ і що так я починаю усі свої виступи. Як на духу кажу, що ні. Не хочу образити інші парафії й інші села, але тут я відчуваю якусь особливу благодать. Благодать, таку рідкісну супутницю нашого життя.

Місцевих селян було важко запідозрити у симпатії до котроїсь з багаточисленних партій. Каменюхи в основній своїй масі були аполітичними, що не заважало їм живо відгукуватися на усі політичні події, які час від часу сколихували Галичину. Незасмічені партійними програмами, вони були благодатним ґрунтом для свіжих ідей. Тому Михайло Король зустрів тут корисне середовище для своїх ідей.

Наприкінці виступу адвокат роздав присутнім книги і пообіцяв і надалі захищати їхні інтереси у суді (якщо, не дай Боже, до цього дійде) і в Галицькому сеймі, послом до якого ось уже десяток років був Михайло Король.

На цьому зустріч з адвокатом завершилася. Присутні розбилися на окремі групи. Хтось підійшов до прибулого зі своєю проблемою, хтось на ходу переглядав отриману книгу, а більшість поволі покидала кімнату. З останніми була і нерозлучна четвірка. Теодор Засмужний вже нап’яв на голову капелюх і вийняв з кишені люльку, щоб запалити на дворі, як його окликнув Лев Саламон.