Розділ «Москвофіл»

– Дорку! А де твоя щабля?

– Залишилася у полку, – пояснив Теодор. – І кінь там залишився. Нічого не вдієш – демобілізація!

– Ой! – сплеснула руками мама. – То ти із Добросина пішки йшов!

– Ну, скажемо, не всю дорогу пішки, – заспокоїв Теодор. – Від церкви мене підвіз сам війт.

Це дійсно було новиною. Небагато могли похвалитися такою «честю».

– Я оце думаю, що це з ним сталося? Та він у нашу сторону навіть не дивився!

Брат Іван пояснив:

– Тут є два моменти. По-перше, ти зріс в очах сусідів. Як-не-як, служив у драгунах – це престиж. Згадай діда Овсія. Коли він служив – а повагою користувався до останнього дня. І по-друге, тиждень тому якраз на Введення його після служби Божої нагородили хрестом цісаря. Тому він може дозволити собі деяку поблажливість до інших. Адже нікого більше не нагородили, лише його та отця Лева.

Теодор усміхнувся.

– Нічого, довго у невіданні йому не бути, – сказав він і, розстебнувши куртку, зняв її.

Усі побачили на мундирі Теодора жовтий хрест. З несподіванки мама аж перехрестилася, неначе до ікони, брат Іван мимоволі випрямив спину, а Юрко так і застиг з відкритими очима і ротом.

На правому боці грудей жовтів круглий значок відмінного кавалериста, що його Теодор отримав ще два роки тому.

– І Засмужні чогось варті, – гордо мовив Теодор. – Не лише Проців має заслуги перед цісарським троном.

На що Іван засміявся.

– Боюся, ти був останнім, кого підвозив Ілько. І, здається мені, у його особі ти нажив собі лютого ворога, – сказав він.

– Чому? – здивувався Теодор. – Здається, я не претендую на його винятковість. У нього – цивільна нагорода, у мене – військова.

Мама сказала, що з такими людьми як війт конфліктувати не треба, покликала невістку і, не зважаючи на заперечення сина, почали заставляти стіл наїдками.

Як і передбачав Іван, повернення до сільського життя було важким і тривалим. І хата йому здавалася маленька й сумна (касарні драгунів були великі й веселі), і селянський одяг вже не виглядав таким ошатним як військовий мундир, і повсякденна їжа не була такою смачною.

Але помалу Теодор змушений був звикати до всього. Роботи в селі було багато завжди, навіть зимою. Іван поділився з ним своєю давньою мрією: побудувати власну хату.

– Ти невдовзі також оженишся, – говорив брат і, зустрівши здивування Теодора, додав: – Звичайно, женишся. Сам бачиш – хати вже зараз нам не вистачає. А ще Юрко на підході.