Розділ «Драгун»

Відколи Теодор Засмужний прибув до Львова, йому жодного разу не довелося вийти в місто. Звичайно, іноді полк, а то й один чи інший ескадрон вирушали за місто на маневри, але то було організовано здебільшого вночі, щоб своїм рухом не створювати незручностей жителям міста.

Лише навесні перед Великоднем (а 1906 року українська і польська Пасха збігалися) лейтенант фон Шлосман повідомив, що деякі драгуни можуть найближчої неділі піти у місто. Серед вибраних був і Засмужний. Їм належало привести одяг в належний вигляд, щоб «нікому не було соромно за те, що ви драгуни».

У суботу у казармі щасливчики чистили свій одяг і взуття. Дмитро Віхоть, який не потрапив до цього числа, допомагав Теодорові. Правда, багато робити не довелося: завжди охайний Теодор тримав свій одяг і зброю у майже ідеальному стані, чого не скажеш про більшість румун і деяких українців.

За цих півроку служби, як і гадалося, Теодор найбільше зійшовся лише з мостенським Дмитром. З іншими українцями він, звичайно, підтримував товариські відносини, але до дружби справа не доходила. Румуни і поляки також трималися окремо, не допускаючи у своє коло чужих. Причому, якщо поляки відносилися до українців вороже і з певним презирством, румунам було однаково, і вони не втручалися у не такі вже часті сутички.

І ось недільного дня одразу після сніданку драгун Теодор Засмужний уперше вийшов у місто. У кишені у нього назбиралася певна сума австрійських корон, тому можна було не економити на дрібницях. Він пройшов сотню метрів до жовківської рогатки, сів у вагон кінного трамвая. Оскільки їхати йому потрібно було до площі Голуховських (а це ближче до центра), Теодор вибрав вагон другого класу, заплативши дванадцять гелерів.

Декілька разів Теодор бував у Львові, але далі Краківського ринку його шлях не пролягав. Оскільки сам ринок розміщався у колишньому краківському передмісті, а це майже в центрі, Засмужний досить вільно орієнтувався у місті.

Перша зупинка конки була на Підзамчому, тому наступна була його.

Кондуктор повідомив, що конка під’їжджає до другої зупинки, при цьому чомусь дивлячись на Засмужного. Зрозумівши, що це натяк на те, щоб вийти, Теодор підвівся з крісла, поправив шаблю і підійшов до виходу. Як тільки вагон зупинився, він легко зіскочив з підніжки й озирнувся. Так, площа виявилася знайомою, і через неї дорога вела до Краківського базару.

Людей у такий час на вулиці було багато, більше траплялося одягнутих у святкове панів і панянок, адже неділя, можна просто пройтися містом. Весняне сонце зовсім по-літньому посилало тепло на землю. Цього року дерева зазеленіли рано, тому на наступну Вербну неділю котиків на деревах не буде точно.

Крамниці вздовж вулиці польською, німецькою та єврейською мовами запрошували відвідувачів завітати, лише завітати всередину, а щоб ніхто не залишився без покупки подбає продавець. Теодор, хоч із цікавістю і оглядав вітрини, твердо вирішив не піддаватися спокусі. Він перейшов Казимирівську вулицю і вийшов на величний проспект.

На самому його початку стояв великий міський театр. Виповнилося лише шість років, як його побудували, а він вже став гордістю міста. На невеличкій площі перед театром було найбільше людей. Теодор йшов правою стороною широкої вулиці, що носила назву Гетьманської. Посередині проспект зеленів першою у цьому році зеленню. Засмужний з неприхованою цікавістю спостерігав все.

Який неймовірно разючий контраст з тим, що він зустрічав раніше! Кам’яниці, бруківка, електрика. У них у селі кам’яними були лише церква, плебанія, школа і староство. Навіть будинки багатих господарів були здебільшого дерев’яними і мало чим відрізнялися від інших. Про електрику селяни, звичайно, чули, але далі чуток справа не доходила. Бруківка взагалі була незнайома сільським людям, тому, бувало, весною чи восени так розвезе дорогу, що і додому не потрапиш і коні не допоможуть.

Все це Теодорові було в диковинку. Хоч за півроку служби він вже звик до багатьох міських речей, все ж не переставав дивуватися. Тому, напевне, і виглядав кумедно, постійно крутячи головою.

Зрештою, і на нього озиралися. Найбільше молоді панянки. Вони, видно, мали мінімальні уявлення про роди військ загалом і про кавалерію зокрема. Серед усіх військових драгуни стояли на найвищому щаблі, а красиві драгуни були поза конкуренцією. До таких належав і Теодор. За цих півроку він змужнів, став кремезніший. Дослухавшись поради лейтенанта, Теодор відпустив вуса, і тепер вони додали до його образу мужності. Взагалі форма, яку носили драгуни, була красива і практична, а шабля додавала деякого шарму. На голові Теодора було крапове кепі без козирка з двома жовтими ґудзиками і кокардою, на якій була вирізана монограма FJI.

Повільно прямуючи вулицею, час від часу віддаючи честь зустрічним офіцерам, Теодор Засмужний вийшов на площу Фердинанда, посередині якої стояв пам’ятник Адаму Міцкевичу. Як розказували «старожили» казарми, ще рік тому на цьому місці стояла фігура Матері Божої, але її посунули, щоб звільнити місце для пам’ятника польському поету. Зараз всіма улюблена фігура стоїть осторонь, скромно загубившись між деревами. Але і тепер вона більш популярна, ніж величний монумент Міцкевичу.

Позаду почувся характерний дзенькіт: то Теодора обганяв електричний трамвай.

Він провів його поглядом, подумав, що не гріх проїхатися ним на зворотному шляху.

Будинок на протилежному кінці площі весь був у риштованні. Це над двома наявними поверхами люкс-готелю «Жорж» добудовували ще два.

Теодор Засмужний повернув вправо і вийшов на іншу широку вулицю. Це була Академічна, менш відома і велична, ніж попередня, але така ж широка і красива.

Так, розглядаючи незнайоме йому місто, драгун повільно крокував тротуаром. Через деякий час йому набридли широкі вулиці, і він звернув у першу ж вуличку. Звернув – і невдовзі переконався, що зробив дурницю. Після чергового повороту він зрозумів, що заблудився. Теодор зупинився в нерішучості, озираючись по сторонам. Але людей поблизу не було, вуличка, на яку він потрапив, була вузька і безлюдна. Засмужний навіть не підозрівав, що у центрі Львова існують такі вулички.