Розділ «Війна»

– Німці казали, що перед селом у рові хтось лежить, – сказав він.

Чоловіки підвелися.

– Михайле! – покликав Теодор сина. – Подивись, хто це. Може, хтось з наших. І не пускайте дітей, не для їхніх очей це.

Михайло передав дочку, що увесь час сиділа у нього на руках, Ганні і з іншими молодшими чоловіками заспішив до сказаного місця, а старші повільно рушили услід.

Ще здалеку вони помітили, як односельці витягують з рову чиєсь нерухоме тіло.

– Наш? – запитав Теодор Засмужний.

– Наш, – відповів Михайло.

– Хто?

– Петро Липацький.

Чоловіки обступили розпростерте на дорозі тіло. Обличчя нещасного було побите, все у крові; закривавленою була і сорочка.

– Хто ж його так? – запитав Іван Засмужний.

– А ось ті, кому Петро і служив. Видно, не хотіли возитися з ним або німці завадили завезти в район. От тут і застрелили.

– Що ж робити?

– А що робити? Давайте віднесемо додому. Єва завтра поховає. Нехай хтось приїде возом.

А назавтра у село повернувся Дмитро Засмужний. З його слів виходило, що його полк потрапив в оточення і повністю здався у полон. Зразу ж тих червоноармійців, які жили на цій території, відпустили по домах, а інших загнали у тимчасові табори.

На запитання, де Степан, Дмитро відповів, що той потрапив в інший підрозділ, якому вдалося вирватися з оточення.