Розділ «Нас освободили і нема на то ради!»

– А що може статися?

– А хіба ви не чекаєте війни?

– З ким? – засміявся Липак.

– З німцями, – добродушно відповів Кульчицький.

– З Німеччиною у нас договір про ненапад. І ніхто, крім вас, напевне, не чекає з цієї сторони небезпеки. Чи ви все-таки вважаєте, що Німеччина нападе на нас? – допитувався Липак.

– Я впевнений у цьому. Свого часу я був у Берліні і сумніваюся, що Гітлер задовільниться Польщею.

А на початку лютого 1940 року Ганна, яка з самого ранку ходила провідати батьків, повернулася стривожена і розгублена.

– Що сталося? – занепокоївся Михайло.

– Вночі виселили Скабів, – випалила вона.

– Куди виселили? – перехрестилася Пелагея.

– Кажуть, у Сибір. На збір дали півгодини, посадили на воза і повезли на станцію, в Лавриків.

– А дітей?

– І дітей також.

Теодор лише переглянувся з Михайлом.

Коли розвиднилося зовсім, виявилося, що така участь спіткала й родини з інших хуторів. Серед них найбільше було польських осадників, правда, траплялися і заможні українці.

Наступний удар село отримало ближче до обіду, коли зі школи підозріло швидко повернулися діти. З їхніх слів каменюхи дізналися, що цієї-таки ночі забрали вчителя Олексія Кульчицького. На запитання, що відбувається, Петро Липак відповідав, що поляків вивозять з ісконно українських земель, багатих селян розкуркулюють, щоб було де взяти землю для роздачі біднякам, вчителя заарештувало НКВС за антирадянську пропаганду, звинувативши його у тому, що він говорив, що Німеччина нападе на СРСР.

Вже навчені гірким досвідом ніхто з каменюхів не поцікавився у Липака, звідки про це стало відомо відповідним органам.

На Кам’янку Лісну опустився покров мовчанки і страху.