Розділ «1»

Відірвавшись від цих думок, Дмитро Іванович почав далі вивчати записник.

Поряд з телефонними номерами стояли і жіночі імена. Чоловічих було лише три. Двічі повторювалося і було підкреслено «Келя». Повторювалося й ім’я «Ніна». Потім Коваля зацікавив дивний запис: «Кель-Потоцький-300». Можливо, «Потоцький» було прізвищем якогось «Келя» чи «Колі»; запис був нерозбірливий — полковнику згадалося, що Потоцький — горезвісно відомо на Україні прізвище колишнього польського магната. «Кель?» «Кель?» Чому йому здається знайомим це слово? Дмитро Іванович напружив пам’ять. Еге, так, здаєтеся, зветься якась футбольна команда у ФРН — «Kholn». Дивна асоціація! Чи не туди веде ниточка?

Наступний запис ще більше здивував Коваля: «Боржок „пана“! Подзвонити в Одесу. Нагадати й Келі, дружба дружбою, а тютюнець свій!» Виходить, «Келя» — це жіноче ім’я?!

Дмитро Іванович зробив собі виписки телефонів тих людей, імена або прізвища яких повторювались, вирішивши з ними зустрітися і поговорити насамперед.

Полковник сидів у шинелі, не помічаючи, що в кімнаті дуже холодно, і тільки коли у пальці зайшли зашпори, відклав записник, потер руки і підвівся, щоб зачинити вікно. Потім попрямував на кухню. З такого ж широкого, з подвійними шибками вікна, відчиненого ще його колегами з опергрупи, теж тягло холодом.

Покінчивши з цим, Дмитро Іванович полегшено зітхнув: шлягери звучали тепер приглушено і гупання над головою ніби стихло.

Полковник іще раз обвів поглядом маленьку, здавалося, звичайну кухню.

Проте кухня була дуже своєрідною. Ні дверей, ні будь-якої завіси між нею і житловою кімнатою! Це була квартира повоєнної забудови, коли за спрощеним, надекономним проектом дверей і не передбачалося. Декотрі господарі знаходили «шабашників» і навішували якісь дверцята, інші затуляли отвір в’єтнамськими завісками з кольорових бамбукових паличок. А господар цієї квартири, Антон Журавель, чомусь залишив перехід з кімнати у кухню відкритим, завдяки чому з кімнати було видно частину кухні: газову плиту і високий блакитний пенал. На стінці пенала красувалася велика кольорова реклама якоїсь закордонної взуттєвої фірми: елегантні жіночі черевички і чобітки, закриті, відкриті, «лодочки» з маленькими каблучками і на високих «шпильках», чобітки із «змійками» і без них, тоненькі, літні і облямовані хутром, зимові.

Велику частину кухні забрали низенький столик, шевський стільчик, перетягнутий ременями на сидінні, поличка із слоїками, баночками, з кольоровим воском, шилами і ножичками, увіткнутими у пази. У кутку біля невеличкої старої швейної машини «Зінгер» лежали рашпілі, металеві супінатори, обценьки, шпандер для знімання колодок та ще якісь інструменти, призначення яких і назви Коваль не знав. Поряд валялося кілька клаптів кольорової шкіри. Дмитро Іванович відкрив слоїк з білим клеєм, почувся гострий запах ацетону. Потім полковник узяв у кутку елегантної форми незакінчений жіночий чобіток і, повертівши у руках, поставив на місце. Було ясно, що господар перетворив кухню на майстерню, і варто було зараз Дмитру Івановичу зачинити вікно, як у ній запахло ацетоном і шкірою.

Це дивувало тому, що, крім загиблого, ніхто у цій квартирі не жив, а за фахом Журавель був зовсім не швець, а молодий вчений, співробітник науково-дослідного інституту.

Розглядаючи рекламу і дивуючись дивовижному сполученню занять господаря, Коваль зрозумів те почуття, яке у нього з’явилося під час огляду квартири і яке він не відразу зрозумів: якась невідповідність відчувалася в ній — чи чогось не вистачало, чи щось було зайвим.

У кімнаті це почуття викликало сусідство дорогого двокасетного японського магнітофона «Шарп», імпортного кольорового телевізора з приставкою із старовинним грамофоном, увінчаного величезною розмальованою трубою, похмурих малюнків нічних химер на картинах із білою, гіпсовою, граціозною жіночою ніжкою. А у цілій комфортабельній квартирі вишукано умебльована житлова кімната — і ось ця шевська майстерня на кухні…

Тим часом з-за дверей, із сходової площадки долетів якийсь шум. Хтось піднявся на поверх і струшував із взуття сніг.

Коваль підійшов до дверей: можливо, людина хоче увійти до квартири Журавля?

Та ні, невідомий порпався ключем у замку іншої квартири. Полковник вирішив, що прийшов сусіда Журавля. А хто, як не сусіди, найкраще знають загиблого. Саме за викликом одного з них, старого інваліда, приїхали газівники, а потім і міліція.

Втім, навряд тут сталося вбивство. Попередній огляд трупа судмедекспертом не виявив жодних слідів насильства. Відкрита конфорка газової плити на кухні і майже повний чайник води на ній, різкий запах газу, що буквально вдарив у ніс, як тільки аварійна бригада «Київгазу» відчинила двері, давали підставу припускати, що сталося випадкове отруєння: на піддоні ще була вода, яка вихлюпнулася з чайника і залила вогонь. Тим більше що Журавель був п’яний і, очевидно, заснув, забувши про чайник.

Та й жодних слідів убивці! Який же це злочин, коли немає ознак насильства? Неодмінною умовою у такому випадку повинні бути характерні ознаки злочинної дії — безпосередньої або й непрямої, але такої, що створила умови загибелі людини чи, зрештою, свідомо злочинної бездіяльності, яка може призвести до смерті.

Але ні першого, ні другого, ні третього випадку Коваль тут не бачив. І тому поки що не міг скласти жодної версії трагічної події…

«Утім, — думав полковник, — попереду ще детальні висновки експертизи, конкретніші і точніші, ніж попередні. Поживемо побачимо…»

Біля сусідніх дверей перестали порпатися, і Коваль зрозумів, що людина не поспішає відчинити свої двері і увійти у квартиру. Вона усе ще стояла на площадці. Певно, довідавшись від людей, що товпилися біля під’їзду, про трагічну подію у домі і приїзд міліції, вона цікавилася тим, що відбувається зараз у квартирі загиблого сусіди, але заглянути туди не наважилася… Нарешті, рипнувшії дверима, невідома людина увійшла у своє приміщення… Коваль вийшов з квартири Журавля й опечатав двері.