Розділ «1»

Але так було завжди, на початку кожного розшуку і дізнання, це викликало неприємне відчуття порожнечі навколо, мовби у новачка, не певного у своїх силах.

Але він розумів, що раніше чи пізніше досвід та знання, а часом і інтуїція — коли, здається, шкірою починав відчувати все, що відбувається навколо, — йому допоможуть і істина відкриється.

Розглядаючи повішені над тахтою кольорові фото стрункого хлопця — то на лижах у горах, то у басейні перед стрибком у воду, — він як особисту образу сприймав те, що це молоде, гарне життя так безглуздо обірвалося. Чим більше знайомився з минулим життям загиблого, тим дужче входив у цей чужий побут, і, як відбувалось при кожній новій справі, радощі й прикрощі учора ще невідомих людей ставали його хвилюваннями, радощами і прикрощами, їхнє життя — частиною його життя.

У нього й зараз поступово народжувалося почуття причетності, немов біда торкнулася не чужої, а близької йому людини, його сина або брата. Доля й справді не помилувала і його рідного брата — десантника Північного флоту, що загинув у перші дні війни під час атаки на річці Західна Ліца. Але то була війна, а зараз, у мирний час… І Дмитро Іванович зрозумів, що не заспокоїться доти, доки не з’ясує, «що» обірвало або «хто» обірвав це життя! Нещасний випадок або чиясь зла воля…

В міру того, як він усе дужче буде заглиблюватися у справу, нові знайомі розподілятимуться на протилежних полюсах: для одних він стане людиною своєю, близькою, мало не рідною, для інших — страшною і ненависною.

Так відбувалося завжди, і він знав, що так станеться і цього разу. Важливо, щоб персонажі нової людської трагедії чи, можливо, трагікомедії якпошвидше і без помилки за його допомогою потяглися до цих — кожний до свого — полюсів. Спочатку, звичайно, доведеться зібрати у своїй уяві усіх докупи і познайомитися якнайближче. Він не обійдеться, так само як у мистецтві, тільки двома фарбами: чорною і білою. Кожна людина побачиться ним у своєму багатогранному єстві, але, на відміну від художника, він розставить їх усіх в залежності від вчинків на своє, точно визначене законом місце.

Снуючи по кімнаті і розмірковуючи над можливими варіантами трагічної події, Дмитро Іванович раптом помітив тінь, що майнула за його спиною.

Він обернувся і помітив довге і вузьке дзеркало, майстерно вроблене у простінок між вікном і балконними дверима, на яке він досі не звернув уваги. Із дзеркала на нього дивилося власне й наче незнайоме обличчя. Обличчя це розповніло і стало грубшим, чуприна над чолом порідшала, натякаючи на майбутні залисини, під правим вухом з’явився якийсь горбок — полковник помацав його пальцями: здається, невеличкий жировичок, а від очей розбіглися гусячі лапки. Тільки зосереджений, немов відсутній, погляд, який засвідчував напружену роботу думки, був, як завжди, його, ковалівським.

Роки, роки!..

Полковник зітхнув і ще раз вглядівся у дзеркало. Та годі! Він не краля, щоб тривожитися ознаками осені життя…

За свою багатолітню практику Дмитро Іванович переконався, що стороння механічна праця ніколи не заважає заглибленій діяльності думки, що підсвідомість весь час напружено працює, хоч би чим були зайняті руки, хоч би що розглядали очі або вимовляв голос. Іноді це навіть допомагає роботі думки, за асоціацією зв’язуючи ті чи інші предмети, помічаючи не видну оку подібність речей і подій або підкреслюючи їхню відмінність…

Підійшовши до книжкових полиць Коваль пробіг поглядом по корінцях. Це були технічні довідки та підручники, праці з машинобудування. Художньої літератури стояло лише кілька розрізнених томів та два чи три повні зібрання творів, які, враховуючи труднощі передплати на класиків, навряд визначали справжні смаки господаря.

Коваль навздогад витяг одну книгу. На титульній сторінці стояв екслібрис господаря: «Журавель А.І.» Штриховий малюнок екслібриса був вельми цікавий. Внизу було намальовано якусь машину, лінійку і кронциркуль. А вгорі, у високому захмареному небі, дисонуючи з цими технічними аксесуарами, красувався жіночий черевичок, над яким, широко розгорнувши крила, летів журавлик. Коваль погортав книгу і поставив її на полицю.

Серед інших записаних у протоколі огляду речей загиблого був і пухкий записник. У червоній, під шкіру, обкладинці, залишеній Співаком на прохання Коваля, він кривавою плямою лежав зараз на столі.

Закінчивши цей перший поверховий огляд кімнати, Дмитро Іванович узяв записник і, повернувшись у зручне крісло, почав його гортати. Сторінки рябіли телефонними номерами, здебільшого установ, якимись незрозумілими формулами, маленькими, похапцем накресленими рисунками, в яких Коваль не дуже тямив, і розкиданими по багатьох сторінках малюнками жіночих ніжки в елегантних черевичках та чобітках. Були й вірші і різні нотатки, які у майбутньому ще належало вивчити.

Хоч технічні науки не були для Коваля «терра інкогніта», але техніка розвивалася і знань, яких він набув у юності, тепер не вистачало. Тому, коли стикався із технічною загадкою, звертався до фахівців-експертів. От і зараз, розглядаючи записник, полковник подумав, що не обійдеться без консультацій у досвідчених інженерів.

Нещодавно був вражений, прочитавши у газеті, що вчені зуміли знайти алгебраїчне розв’язання задач з розпізнавання, зуміли змоделювати за допомогою математики такі функції мозку, як здатність знаходити подібність, діяти на основі інтуїції і таке інше.

Коваль знав, що людський мозок щосекунди, щомиті щось зіставляє, порівнює, вибирає і відкидає з того, що людина бачить, чує, відчуває. І усе це відбувається приховано, інтуїтивно.

Значною мірою, часом неусвідомлено, ця здатність мозку допомагає і йому в його професійній діяльності: побачити, зіставити, порівняти, простягти логічну лінію і викрити злочинця. Проте для полковника було зараз образливою новиною, що інтуїції, як виявом особливої здатності людського мозку зіставляти і розпізнавати, набула і машина, що створено цілий напрям у науці, який за допомогою ефективних математичних алгоритмів розвиває цю здатність у машини. Йому здавалося, що на цьому закінчується ера чисто людського інтелекту, і його повністю замінить машина, і, можливо, він буде останнім могіканином, який і користується тільки своїм досвідом та інтуїцією. Саме від цієї думки було сумно і прикро.

Ні, він ще не був готовий передати свої функції, свій досвід, інтуїцію машині і сприймати її рішення як незаперечний висновок. Та й математика, очевидно, ще не готова повністю перейняти у нього здатність класифікувати людські вчинки, від якої залежить та чи інша людська доля… Його, Ковалів, мозок ще довго служитиме людям!