Розділ «10»

— Ну, що ви таке говорите! Схаменіться! Це ж абсолютна дурниця! Як таке вам у голову влізло!

— Розумієте… — уже вільніше, палко заговорила Килина Сергіївна, відчувши, що зацікавила Павленко. — І я дала собі слово перед пам’яттю його про все дізнатися.

— А ви хто така? Слідчий? Прокурор?! — знову обурилася Варвара Олексіївна і струсонула головою так, що її коротка розплетена коса впала на плечі, — Міліція тут була вже. Установили, що нещасний випадок. Так воно і було. Згубила людину оковита… А чого вам треба? І хто ви йому — дружина, мати або хто? Ну, були коханкою, так у нього не ви одна така, і це не дає вам права вдиратися до сторонніх людей, плести усяку нісенітницю! Йдіть собі з богом!.. Упилася людина та й заснула, забувши про газ. Скільки таких нещасних випадків!.. Минулого року парочка у гаражі, в машині, учаділа. Задрімали, забувши мотор заглушити, от і поснули навіки…

Килину Сергіївну не образив ні тон, ні слова Павленко. Скрадливо, немов ділячись своїми міркуваннями із співучасницею, вона тихо сказала:

— Я гадаю все ж таки, що це вбивство… І я весь час грішила на друкарку, цю саму Нінку. Ви усього не знаєте. Вам чоловік, можливо, й не розповідав, але ж і самі бачили, вона сюди частенько шмигала. Якийсь час Антон обіцяв одружитися, у неї вдома справи погані, а тут — молодий учений, талановитий, красивий. Працюючи в інституті, винюхала, що у нього велике майбутнє, і тому подібне. От і прилипла. А коли Антон Іванович слова, під настрій даного, не виконав, коли зрозуміла, що надіям її не здійснитися, вирішила помститися. А тут і нагода підвернулася. Та така, що комар носа не підточить: навмисне не перекрила газ чи просто забула? Сама поралася біля плити чи й господар? Ніяка міліція не розкопає… Ми з вами — жінки, розуміємо, якою страшною буває зневажена коханка.

Варвара Олексіївна як заворожена слухала кравчиню. Вона вже не поривалася підвестися з дивана і випровадити її.

— Але от яка справа, — далі ділилася своїми міркуваннями Христофорова, — я зараз трохи розгубилася. Розмовляла з вашим сусідою Анатолієм Трохимовичем, з цим дідком. Так він запевняє, що бачив, як Нінка пішла з вашого дому о восьмій вечора, тоді, в середу… І начебто там був, у Антона, і ваш чоловік. Коли піднявся ліфтом, чув його голос… Це коли Нінка вже пішла… От я й хотіла з ним побачитися, спитати, чи справді це так. Як там усе було? Коли він пішов від Журавля? Інакше що ж це виходить?.. — розвела руками кравчиня.

— А ви певні, що мій Слава взагалі був того вечора у Антона? Діда, що з глузду з’їхав, я до уваги не беру, — суворо спитала Варвара Олексіївна. — Чи, може, ви там теж гуляли?

— Я-то не була. А Вячеслав Адамович, виходить, був. Але не хвилюйтесь, на вашого чоловіка підозра не падає. Ваш і Антон Іванович щиро приятелювали. Мені тільки іноді здавалося, що ваш чоловік трохи заздрить Антону Івановичу: на спритність і компанійську вдачу, на те, що всі буквально закохані в нього, особливо жінки… Один час, відкрию вам секрет, Вячеслав Адамович теж на Нінку око поклав, їй, в свою чергу, це теж подобалось. Ця жінка, забуваючи, що вона лише сяка-така друкарочка, намагалася фасонити — королева, та й годі! Ваш інший раз з неї теж очей не зводив, і це було помітно. Якось Антон Іванович, підкравшись, насунув йому капелюха на очі: мовляв, не заглядайся на чуже… Але так чи інакше — Антон Іванович дорожив вашим чоловіком, і той у свою чергу намагався бути гідним цієї дружби…

— Так, так, звичайно, — тяжко зітхнула Варвара Олексіївна, — йому без друга тепер не мед буде. Бідолаха, наступного ранку, ще до того, як стало все відомо, поїхав у відрядження і досі не знає про трагедію. Я просила не відкликати його і навіть не повідомляти про смерть Журавля. Він, звичайно, буде переживати, що не провів в останню путь свого друга… Та що поробиш… Мене іще чекає нелегкий обов’язок розповісти йому все, коли повернеться… Ну, гаразд… Чого зараз про це говорити… Нема чого… А щодо якоїсь друкарки, то це вам здалося. За Славу я спокійна…

Вимовляла слова Варвара Олексіївна якось неохоче, мовби жорна повертала. З того, як ховала сердиті вогники в очах, совалася на крайку дивана, видно було, що ця бесіда з непроханою гостею їй вкрай неприємна і навіть тяжка і вона ледве стримує себе.

Декілька секунд обидві жінки мовчали. Долетіли чиїсь кроки на сходовій площадці, приглушений дзвоник.

— Хто це? — спитала Христофорова.

— Певно, сусіда, офіцер, — роздратовано змахнула рукою Варвара Олексіївна. — Затим долетів рип дверей і радісний жіночий скрик. Завжди по відрядженнях мотається, тепер повернувся, от і радіє, коли вдома, — буркнула вона, маючи на увазі дружину офіцера.

Потім двері ще раз рипнули і запала тиша. Знову стало чутно, як внизу, під будинком, пирхають по бульвару машини, і їхнє холодне вуркотіння разом з морозним повітрям влітало крізь відчинену кватирку.

Варвара Олексіївна підвелася і мовчки почала ходити по кімнаті під запитливим поглядом кравчині.

— Усе, що ви підозрюєте, шановна, — нарешті немов через силу заговорила вона, — нісенітниця. Ваша фантазія. Я розумію, ви теж засмучені смертю Антона Івановича, але навіщо ця гра у злочин? Загинула людина з дурного розуму, під п’яну руку, я ж вам сказала, що саме так установила міліція. То нащо ж ваші домисли? Ви, до речі, тут зовсім ні до чого. І без вас тяжко. У мене від вашої балаканини, знаєте, розболілася голова. — Варвара Олексіївна стиснула обома руками голову. — Пробачте, але якщо вам і справді нема чого робити, то ось повернеться Вячеслав, я розповім про ваш прихід. Якщо у нього знайдеться бажання і сили говорити з вами про смерть друга…

Христофорова під час цього монологу Варвари Олексіївни підвелася з дивана і стояла серед кімнати ні в сих ні в тих, немов іще сподівалася дочекатися відповіді на свої запитання.

— Якби ви бачили, як він лежав у домовині, наш бідолашний Антон! Як живий! Тільки що очі закриті… Я присяглася біля нього…

Варвара Олексіївна не дала їй договорити.