Розділ VII НІЧНІ ПРИКРОЩІ

Він таки справді спав — про це свідчив його рівний і гучний віддих. Маючи добре здоров'я і чисте сумління, Зеб Стамп завжди засинав одразу ж, тільки-но лягав.

Та спочивати йому довелось не довго. Весь час перед тим за кожним його рухом стежила пара цікавих очей — то були очі Феліма О'Нійла.

— Правий Боже! — пробурмотів ірландець сам до себе. — З якого це доброго дива старий обгородився мотузкою?..

Якийсь час цікавість змагалася в ньому з чемністю, але зрештою взяла гору перша, і тільки-но мисливець захропів, як Фелім підкрався до нього, труснув за плече й виклав своє запитання.

— Хай тобі чорт, клятий ірландський осел! — вигукнув Зеб Стамп, не приховуючи досади. — Я був подумав, що це вже ранок… Навіщо я обводжу себе мотузкою? Та навіщо ж, як не на те, щоб не залізла якась погань!

— Яка погань, містере Стампе? Змії, чи що?

— Та звісно ж, що змії, хай тобі абищо! Іди-но вже спати.

Незважаючи на те, що йому так гостро вичитали, Фелім повернувся до хатини видимо задоволений. «Як не рахувати індіанців, — не раз казав він, — то найгірше в Техасі — це всяке отруйне гаддя. Відколи тут живу, я ще жодної ночі не спав як годиться: з думки не йдуть ці кляті плазуни, а тільки-но заснеш — і вві сні їх побачиш. Ото шкода, що святий Патрік не навідав Техасу перед тим, як спочити в бозі».[20]

Живучи в лісі, на відлюдді, Фелім майже ні з ким не спілкувався, отож і не знав про таку властивість кабрієсто. Він вирішив одразу ж застосувати нове знання на ділі. Тихенько, щоб не збудити господаря, який уже спав, він зайшов до хатини, зняв з кілка волосяну мотузку, а тоді вислизнув надвір і, поступово розмотуючи мотузку, виклав її навколо стін оселі.

Спорудивши свій оборонний вал, він повернувся до хати і, переступаючи поріг, пробурмотів сам до себе:

— Ну, Феліме О'Нійле, цю ніч ти вже спатимеш спокійно, хоч би скільки було того гаддя в Техасі!

Після цих Фелімових слів навколо хатини мустангера запала цілковита тиша. Така сама тиша була і в хатині: земляк святого Патріка, вже не боячись нападу плазунів, простягся на кінській шкурі і майже миттю заснув.

Якийсь час здавалося, що всі втішаються незворушним відпочинком — і люди, й собака Тара, й полонені дикі коні. Тишу порушувала тільки «худобина» Зеба Стампа, скубучи траву на пасовищі.

Та невдовзі виявилося, що й сам старий мисливець не спить. Він перевертався з боку на бік, наче йому не давала заснути якась неспокійна думка.

Перевернувшись так разів з десять, Зеб сів і невдоволено озирнувся довкола.

— Хай йому чорт, тому нахабному ірландському йолопові! — процідив він крізь зуби. — Зіпсував мені весь спочинок, бісова душа! От би витягти його з хатини та й скинути в річку — була б йому добра наука! Аж руки сверблять це зробити, і стримує мене тільки повага до його господаря — хоч той теж ірландець, але людина гідна… Певне, я вже так і не засну до ранку.

Виливши отак свою досаду, мисливець знову загорнувся в ковдру й ліг на траву.

Але заснути не міг і тепер: чути було, як він совається й перевертається з боку на бік. Нарешті він знову сів, і з його уст полинув потік слів, дуже подібний до першого, тільки цього разу погроза скупати Феліма в річці прозвучала ще певніше й рішучіше.

Зеб начебто ще вагався, чи виконати йому свою погрозу, коли раптом побачив щось таке, що повернуло його думки на інше. 'Футів за двадцять від того місця, де він сидів, по траві, звиваючись, повзла довга тонка істота. За формою тіла та лискучою, сріблястою проти місяця шкірою неважко було розпізнати, що то за плазун.

— Змія! — пошепки мовив Зеб Стамп, не зводячи очей з рептилії. — Цікаво, що ж це за порода шастає тут серед ночі? Для гримучої начебто завелика, хоч у цих краях трапляються гримучки майже такі самі завбільшки. Але ця надто світла кольором та й тілом затонка. Ні, це не гримучка… А-а, впізнав! Це ж «курочка». Мабуть, шукає яєць. От бісова душа, суне просто на мене!