Розділ XLIX ЛАСО РОЗВ'ЯЗАНО

— Виходить, Плутоне, ти не віриш, що то він убив панича Генрі?

— Чого б то я мав вірити такій дурниці! Го-го! Щоб він убив панича Генрі! Це однаково якби я його вбив… Милий Боже! Ото недурно кажуть: про вовка річ, а він навстріч! Го-го! Ти поглянь, Флоріндо, це ж таки той, про кого ми говоримо. Онде, бачиш?

— Де?

— Та онде ж, за річкою. Бачиш — чоловік на коні. Ото і є Моріс Джеральд, той самий, котрого ми стріли тоді в чорній прерії. А потім він подарував панночці Лу плямисту кобилицю. Оце ж його вони всі тепер шукають. Го-го! Шукають, та не там, де треба. У прерії вони його сьогодні не знайдуть.

— А ти не радий з цього, Плутоне? Я ось певна, що він не винен. Такий хоробрий та гожий молодий джентльмен! Та він ніколи цього не…

Молода господиня не стала слухати далі. Вона швидко повернулася в дім і рушила на асотею. Коли вона піднімалася сходами, серце її билося так лунко, що вона не чула власної ходи. Їй дуже важко було не виказати свого хвилювання перед тими двома, що збудили його своєю розмовою.

— Що ви там побачили, що так галасуєте? — спитала вона, приховуючи свої почуття під удаваною суворістю.

— Го-го! Міс Луї, погляньте отуди! Молодий джентльмен!..

— Який ще молодий джентльмен?

— Та той, котрого поїхали шукати… Котрий…

— Я нікого не бачу.

— Го-го! Він саме заїхав за дерева. Отам, дивіться, отам! Бачите — чорний капелюх, оксамитова куртка із срібними ґудзиками… Оце ж і є той молодий джентльмен.

— Мабуть, ти все-таки помилився, паничу Плутоне. Тут багато хто так одягається. А той вершник надто далеко, щоб так напевне його впізнати, та взагалі його вже майже не видно… Ось що, Флоріндо, спускайся-но вниз і швиденько приготуй мені капелюшок і костюм. Я хочу проїхатися верхи. А ти, Плутоне, мерщій іди сідлай Луну, поки сонце ще не дуже високо. Отож покваптеся!

Коли слуги зникли на сходах, Луїза знов повернулася до парапету, тяжко дихаючи від збудження. Тепер, коли її ніхто не бачив, вона могла вільно видивлятися на прерію і зарості за річкою.

Та було вже пізно. Вершник зник з очей.

«Дуже схожий на нього, а все ж таки начебто не він. Ні, мабуть, не він. Якби то був він, чого б йому їхати туди?..»

Зненацька серце її болісно стислося. Вона пригадала, як одного разу вже запитувала себе про це.

Лишатися на асотеї не було сенсу. І через десять хвилин Луїза уже в'їжджала в зарості за річкою, де зник той вершник у мексиканському вбранні.

Вона їхала швидко, пильно озираючи дорогу попереду.

Раптом, трохи не доїхавши до гребеня крутосхилу над Леоною, дівчина напнула поводи: вона почула оддалік чиїсь голоси.