Розділ XVIII РЕВНОЩІ ХОДЯТЬ НАЗИРЦІ

— Слухайте, ви, впертий старигане! Мені зараз дорога кожна мить. А ви зніматимете цю шкуру не менш як півгодини.

— Хвилин двадцять, не більше.

— Ну, нехай двадцять. Для мене ці двадцять хвилин важать куди більше, ніж п'ять доларів. Ви казали, скільки вона коштує? То покиньте її, і я заплачу вам ці гроші.

— Он як! Щедро, нічого не скажеш, з біса щедро. Та я на таке пристати не можу. То була б чистісінька підлота, гідна хіба що якогось ницого мексиканця, — взяти гроші отак ні за що, а ми ж із вами знайомі і нам по дорозі. Та як подивитися з другого боку, то я просто не можу покинути шкуру, що коштує п'ять доларів, гнити отут серед прерії, не кажучи вже про те, що поки мені трапиться знов сюди завернути, її геть знівечать грифи та койоти.

— Це просто казна-що! Що ж мені робити?

— Ви так дуже поспішаєте? Жаль, та нічого не вдієш… Аж ні, стривайте! Вам ні до чого дожидати мене. Ви й самі любісінько знайдете дорогу до фургона. Бачите оте дерево на обрії, високу тополю?

— Бачу.

— Добре. А не пригадуєте, чи бачили її раніше? Та чудна тополя скидається більш на церковну дзвіницю, аніж на дерево.

— А-а, так-так, — мовив Колхаун. — Тепер, коли ви сказали, я пригадав. Ми проскакали повз, неї, коли гналися за дикими кобилицями.

— Достеменно так. А коли пригадали, то що вам завадить проскакати повз неї ще раз і знов піти слідом диких кобилиць, тільки назад? Він і виведе на те саме місце, звідки ви вирушили, і де, певно ж, вас уже дожидає ваша двоюрідна сестричка, міс Пойндекстер, і вся весела компанія, розпиваючи оті свої французькі шампанеї. Дай Боже, щоб вони тільки їх і пили й не чіпали віскі, бо мені таки захочеться ковтнути того трунку, коли повернуся…

Та Колхаун давно вже не слухав цього велемовного монологу. Тільки-но впізнавши дерево, він ударив острогами свого рудого коня і погнав шаленим чвалом, тимчасом як старий Зеб лишився чаклувати над любою йому шкурою.

— Побий мене грім! — вигукнув мисливець, звівши очі й помітивши, що співрозмовник безцеремонно зник. — Не треба великого розуму, щоб здогадатися, з якого дива такий поспіх! Може, я й не вельми кмітливий, та, мабуть, не помилюся, коли скажу, що це справжнісінькі ревнощі, і вони ходять назирці!

Зеб Стамп не помилився. Не що інше, як ревнощі, змусили Кассія Колхауна так квапливо рушити назад — чорні ревнощі, які вперше спалахнули в ньому серед вигорілої прерії і розпалювались щодень дужче, — підживлювані й тим, що він бачив на власні очі, й тим, що йому тільки ввижалося, — аж поки взяли гору над усіма іншими почуттями й цілком заполонили його душу.

Уся та історія з плямистою лошицею — і те, що мустангер подарував її Луїзі й виїздив для неї, і те, що Луїза прийняла такий щедрий дарунок, навіть не намагаючись приховати своєї радості, — разом з іншими спостереженнями так вплинула на збуджену уяву Кассія Колхауна, що він став вважати Моріса-мустангера найнебезпечнішим своїм суперником.

Здавалося б, нижче суспільне становище ловця диких коней мало втримати відставного капітана від такого певного висновку чи нехай навіть підозри. Мабуть, так воно й було б, якби він менше знав вдачу Луїзи Пойндекстер. Але, спілкуючись із нею багато років, він розумів, що нема чого покладати якісь надії на її аристократичне походження і виховання: надто незалежними й сміливими до відчайдушності завжди були її погляди та поведінка. Більшість жінок із станових міркувань не зважилися б не лише на нерівний шлюб, а й на необачний вчинок, але Кассій Колхаун, малюючи в своїй розпаленій уяві поведінку двоюрідної сестри, знав, що для неї таких міркувань не існує.

Роздратований подіями того дня, якого йому так не щастило, він поспішав назад, туди, де влаштували сніданок. Схоже на дзвіницю дерево напровадило його на слід диких кобилиць, і тепер він не боявся заблукати. Треба було тільки триматись уже знайомої дороги. Колхаун скакав швидким клусом — куди швидшим, ніж хотілося б його стомленому коневі, — і гіркі думи, що вже з годину були його єдиними супутниками, особливо гіркі серед тихої безлюдної прерії, — дедалі дужче поривали його вперед.

Не стало йому легше й тоді, коли він побачив попереду ще двох вершників, які могли б скласти йому товариство, бо їхали туди ж, куди й він. І хоч Колхаун бачив тільки їхні спини, та й то з чималої віддалі, проте легко впізнав обох. Це були саме ті двоє, що посіяли в його душі гіркоту.

Вони теж поверталися слідом диких кобилиць, що на нього виїхали з бічної стежки за хвилю перед тим, як Колхаун їх побачив. Вони їхали поряд — так близько одне до одного, що мало не торкалися сідлами, — і, певно, цілком захоплені розмовою, не помітили самотнього вершника. Обоє начебто не дуже поспішали повернутися до товариства, бо їхали мало не ступою, і вершниця раз по раз трохи відставала.

Те, як близько вони їхали, як сиділи в сідлах, не зважаючи ні на що довкола, і, нарешті, як притримували коней, — все те і ще кілька дрібніших деталей, що не пройшли повз увагу Колхауна, збудило — чи, точніше, посилило — в ньому таку підозру, що він мало не задихнувся з люті.

Спершу йому, палкому південцеві, захотілося чимдуж поскакати до них і брутально урвати ту довірчу розмову. Скоряючись цьому пориванню, відставний капітан знов ударив острогами свого змореного коня, і той знехотя пішов чвалом.