Розділ XVIII РЕВНОЩІ ХОДЯТЬ НАЗИРЦІ

І ви гадаєте, це так налякало решту, що вони не погналися далі?

— Далі вони не погналися, та не тільки з переляку. Ось що їм завадило… — Зеб кивнув на труп жеребця. — Милий Боже, ото був стрибок! — І він показав на провалля, над яким вони тепер стояли.

— Невже ви гадаєте, що вони перескочили на той бік? — спитав Колхаун. — Це неможливо.

— А таки перескочили, це ж ясно як Божий день. Хіба ви не бачите їхніх слідів і тут, і з того боку? І міс Пойндекстер перша. Побий мене грім, оце-то дівчина!.. Вони запевне перескочили обоє ще до того, як застрелили жеребця, бо інакше не змогли б. Тільки тут можна перемахнути цей яр. Чорт його бери, ну й розумник же той мустангер, поклав його просто на дорозі в табуна, саме там, де вони мали стрибати!

— То ви гадаєте, що він і моя кузина разом перескочили це провалля?

— Не те щоб разом, — пояснив Зеб, не підозрюючи, що ховається за цим запитанням. — Я ж уже казав, плямиста перескочила перша. Бачите її сліди на тому боці?

— Бачу.

— Ну, то хіба не видно, що по них ідуть сліди мустангерового коня?

— А-а, справді.

— Жеребці туди не стрибали, жоден з цілого табуна. Тепер я бачу, як усе воно було. Той хлопчина спинився там і вліпив кулю в цього поганця. А то було однаково що замкнути за собою двері. Мустанги побачили, що йому капець, і повернули геть. Отуди, понад яром, онде їхні сліди.

— А вони не могли обминути яр і гнатися далі?

— Щоб так дістатися на той бік, їм довелося б пробігти десять миль — п'ять до кінця яру і п'ять назад. Ні, містере Колхауне, такого бути не могло. Отож вам нема чого тривожитись за міс Луїзу: хто-хто, а вони за нею більше не гналися. А вона та мустангер, перескочивши яр, подалися собі далі, тихо й мирно, мов два голубочки. Всі страхіття минулися, і тепер вони обоє, мабуть, уже простують назад до фургона, де на них чекає вся компанія.

— Їдьмо! — нетерпляче вигукнув Колхаун, так наче й досі вважав, що Луїзі загрожує небезпека.- їдьмо, містере Стампе! Мерщій вертаймося туди!

— Зробіть ласку, не підганяйте мене, — відказав Зеб, неквапливо злазячи з сідла й витягаючи з піхов свій мисливський ніж. — Вам доведеться хвилин з десяток почекати.

— Почекати? Чого? — невдоволено запитав Колхаун.

— Поки я злуплю шкуру з цього жеребчика. Шкура добряча, в селищі за неї дадуть усі п'ять доларів. А п'ять доларів у прерії не щодня отак валяються.

— Під три чорти ту шкуру! — злісно вигукнув роздратований Колхаун. — Покиньте її, і їдьмо!

— Е ні, такої дурниці я не зроблю, — спокійнісінько озвався мисливець, розрізаючи гострим ножем шкуру на череві вбитого мустанга. — Ви собі можете їхати, містере Колхауне, а Зеб Стамп і з місця не зрушить, поки не завдасть цю шкуру на спину своїй старій худобині. От що вже ні, то ні.

— Ну, Зебе, як же я можу їхати сам? Ви ж добре знаєте, що я не знайду дороги!

— Та воно, мабуть, так. Я й не казав, що знайдете.