Розділ XVII ПАСТКА НА МУСТАНГІВ

— Ну, це як на чиє око.

— Мені хотілося б побачити її і скласти свою думку. Ви кажете, всього миля звідси?

— Миля туди, миля назад, отож дві.

— Пусте. Це не забере й двадцяти хвилин.

— Чи ми не зловживемо терпінням ваших родичів?

— Чи, може, вашою гостинністю? Пробачте, містере Джеральде, — провадила дівчина, і на обличчя її раптом набігла тінь. — Я про це не подумала. Мабуть, ви живете не сам? Хтось іще ділить з вами ваше… хакале, як ви його назвали?

— Так, справді. Відколи я тут, зі мною живе одна людина…

Тінь на дівочому обличчі видимо потемніла.

Перш ніж мустангер встиг доказати, в уяві його супутниці виник образ людини, що могла ділити з ним оселю: дівчини її літ, можливо, трохи повнішої, із смаглявою шкірою, ледь косуватими очима-мигдалинами, з блискучими, мов перлини, зубами, легким рум'янцем на щоках та густими, наче хвіст гнідого, косами; на шиї — намисто, на зап'ястках і кісточках ніг — браслети; коротка, вигадливо вишита спідничка, на тендітних ніжках — мокасини та хутряні гетри з торочками й шнурівкою. Ось який образ подруги мустангера нараз постав перед внутрішнім зором Луїзи Пойндекстер.

— Може, тій людині, що живе з вами, не сподобається поява гості, та ще й незнайомої?

— Навпаки, він завжди радий гостям, і знайомим, і незнайомим. Мій молочний брат — дуже товариська людина, але в нас на Аламо йому, бідоласі, не часто трапляється когось бачити.

— Ваш молочний брат?

— Атож. Його звуть Фелім О'Нійл — він, як і я, родом із Смарагдового острова,[40] з графства Голуей, тільки його ірландська вимова ще помітніша.

— Ірландська вимова… Хотіла б я почути, як говорить уродженець графства Голуей. Кажуть, там вона найвиразніша. Це правда, містере Джеральде?

— Мені судити не випадає, бо я й сам з Голуею. Та якби ви погодилися на півгодинки скористатися Фелімовою гостинністю, то мали б добру нагоду скласти власну думку.

— З великою охотою. Це ж буде щось таке нове, незвичайне. А тато й усі інші почекають. Там і без мене жінок вистачає, а як хтось і занудьгує, то нехай пошукає наших слідів. От і будуть їм лови, яких вони хотіли. Отже, сер, я приймаю ваше запрошення.

— Боюся тільки, що не буде чим вас почастувати. Фелім кілька днів залишався сам, а мисливець він ніякий, отож у коморі в нього, мабуть, не густо. Добре, що ви встигли поснідати перед усіма тими перегонами.

Та не Фелімова комора спонукала Луїзу Пойндекстер звернути з дороги й не його ірландська вимова; і не таке вже велике було в неї бажання побачити мустангерове хакале. Нею владно керувало інше почуття, якому вона не мала сили опиратись, і дівчина скорялася йому, так наче вірила, що то її доля.

Вона побувала у відлюдній хатині на березі Аламо й з видимою цікавістю оглянула і зовні, і всередині це незвичайне житло; з приємним подивом побачила в хатині книжки, письмове приладдя та інші речі, що свідчили про тонкий смак господаря; залюбки слухала Фелімові балачки; не відмовилась і від частування, покуштувавши потроху всього, що їй пропонували, окрім, хіба, особливо невідступної «крапелиночки з оцього-от свіжісінького бутля», — і нарешті поїхала, видимо весела й задоволена.

Та її піднесений настрій тривав недовго — лише доти, доки його живили нові, цікаві враження. Знов їдучи квітчастою прерією, дівчина замислилась, і раптом у неї майнула одна думка, від якої аж похололо серце.