Розділ XVII ПАСТКА НА МУСТАНГІВ

— Подобається? Мало сказати, сер! Я бачу тут усе найяскравіше і найпрекрасніше, що є в природі: зелену траву, дерева, барвисті квіти, — все, що ми вирощуємо великою працею, а зробити таким досконалим ніколи не можемо. Тут нічого не бракує — цей дикий сад бездоганний з будь-якого погляду.

— Тут немає будинків.

— Як на мене, вони тільки зіпсували б картину. Я люблю краєвид без будинків — щоб ні цегляні стіни, ні черепичні дахи, ні димарі не вдиралися в зелень дерев. Під тими деревами я хотіла б жити, під тими деревами хотіла б… — з її уст мало не злетіло слово «кохати», та вона вчасно похопилась і сказала зовсім інше: — …вмерти.

Молодий ірландець вчинив жорстоко, не признавшись дівчині, що її слова — то немовби відлуння його власних думок і почуттів, через які він і жив тепер у дикій прерії. Якби не ті почуття, що переросли майже в пристрасть, він навряд чи коли став би Морісом-мустангером.

Романтичні почуття не можна задовольнити бутафорією. Не підживлені реальністю життя, вони дуже скоро захиріють. Моріс посоромився б признатись самому собі, що коней він ловить задля розваги, аби тільки жити в прерії. Власне, колись він, може, й думав так, але останнім часом цілком перейнявся гордістю ловця-професіонала.

Його відповідь була стримана й прозаїчна.

— Боюся, міс, що вам скоро набридло б таке суворе життя — без покрівлі над головою, без товариства, без…

— А вам, сер? Вам же воно не набридає? Якщо мені сказали правду — а це сказав ваш друг містер Стамп, — то ви живете таким життям уже декілька років. Це так?

— Цілком так. Просто я не маю іншої професії.

— Якби ж то і я могла сказати про себе те саме! Я так заздрю вам і певна, що була б щаслива, довіку живучи серед цієї прекрасної природи.

— На відлюдді? Без друзів? Навіть без покрівлі над головою?

— Я такого не казала. Але я й досі не знаю, як живете ви. Ви ж маєте будинок?

— Ну, він не заслуговує на таку гучну назву, — засміявся мустангер. — Хатина — ось слово, яке більше пасує до мого хакале.

— Де вона стоїть? Десь там, де ми сьогодні були?

— Не дуже далеко звідси. Щось із милю. Бачите оті верхівки дерев на заході? Вони затіняють мою хатину від сонця й захищають від бурі.

— Як би я хотіла поглянути на неї! Ви кажете, зовсім проста хатина?

— Зовсім проста.

— І стоїть на відлюдді?

— На десять миль навколо — жодного житла.

— Серед дерев? Мальовнича?