Розділ «ПІСЛЯМОВА»

Строкате й неспокійне було життя цього міста в ті роки. Тут ще доживали свій вік салони французьких поміщиків-колоністів, недавніх господарів Луїзіани. Галасливі компанії діловитих янкі, що насаджували в Луїзіані свої порядки – суд Лінча, револьверну стрілянину, пияцтво й гучні афери, – успішно вершили тут свої темні діла. Місто наводнювали юрби авантюристів усіх національностей, приваблені великими комерційними операціями південного порту й можливістю пристати до якоїсь ризикованої розбійницької експедиції проти індіанців чи мексіканців. Новий Орлеан був одним з найбільших центрів работоргівлі, одним з опорних пунктів американських спекулянтів, які жадібно прагнули дістатися до найвіддаленіших куточків Американського континенту й заволодіти всіма багатствами.

Близько була й Мексіка. В Новому Орлеані жило багато мексіканців; серед них траплялись і політичні емігранти, що шукали в США притулку. В самій Мексіці точилася відчайдушна боротьба за владу між кількома партіями, з яких жодна не представляла на той час інтересів народу.

У житті Нового Орлеана різко давалися взнаки політичні, економічні, класові й національні суперечності. Впадали в око контрасти кричущих злиднів і розкоші, цілковитої безправності «кольорових» і брутальної сваволі «білих». Мисливець або мандрівний торговець, що за довгі місяці, а то й роки, збив собі сякий-такий капітал, за хвилину втрачав свої заощадження в картярських кублах, де орудували шулери, які вигравали шалені гроші, а потім пускали їх за вітром у розпусній гульні.

Двадцятидворічний юнак з глухої ірландської провінції, вихований у дусі англійської і французької романтичної літератури 30-х років XIX століття, опинився в самому вирі цього відчайдушного й небезпечного життя.

Було з чого розгубитися. Й не такі досвідчені люди не витримували, кидалися навздогін за примарою багатства, марнували свої сили й гинули від випадкової кулі, від жовтої пропасниці, від алкоголю.

Не так сталося з Майн Рідом. Він скоро зрозумів, що його надії на швидке збагачення сміховинні. Щоб жити, треба було працювати. Юнак пройшов сувору школу повсякденної, впертої боротьби за існування. До чого тільки не брався Майн Рід у ті роки – з 1840 до 1843-го! Він намагався стати торговцем, але, певна річ, швидко прогорів; служив на плантації, де міг навіч побачити страшне життя чорних невільників; був актором, шкільним учителем. До тих-таки років відносяться його далекі мандрівки по великих річках, пустелях і плоскогір'ях Південних штатів і Мексіки.

Ось де відкрився перед ним величезний, багатобарвний, незвіданий світ, такий не схожий на салони й нетрі Нового Орлеана, ані на тихе ірландське містечко, де почалося його життя! Він побачив не займану людиною землю, де паслися стада бізонів і табуни диких коней – мустангів; побачив старі іспанські міста, колись неприступні й грізні для околишніх індіанців, а тепер майже безлюдні чи перетворені на руїни. Траплялись йому руїни й ще давніших індіанських городищ, зруйнованих за три століття до того іспанськими завойовниками, які кружляли по цих місцях, одержимі жадібною мрією знайти Ельдорадо – Країну Золота, і, не знайшовши її, піддавали вогню та мечу індіанські селища.

І тепер там точилася нескінченна війна між колонізаторами й індіанськими племенами. Індіанці чинили мужній опір і тискові американських переселенців, і жорстокій сваволі мексіканських властей. У преріях кінні ватаги індіанців-команчів нападали на мексіканські селища та каравани, а за ними полювали загони мексіканської кінноти, погано озброєної, вбого спорядженої. Але дедалі помітніше ставало вперте просування вперед американських колоністів – мисливців, хліборобів, скотарів, що добувалися до найглухіших закутків цього краю, де було повно звірів, ще не відомих європейській науці. Адже то була середина минулого століття, і на карті світу, як і в інших галузях знань, лишалося ще безліч білих плям. Повільно зникали вони одна по одній, причому кожне відкриття коштувало неабияких зусиль мандрівникам і вченим, які нерідко знаходили загибель у своїх відважних походах.

Це багате на враження життя дало Майн Рідові невичерпний матеріал у вигляді спостережень та нотаток, що їх він згодом використовував у своїх книжках. Невтомний мандрівник, любитель неходжених стежок, що не раз стикався віч-на-віч зі смертю, він сам був схожий у ті роки на героїв своїх майбутніх романів.

Ніколи, ніколи не забуде Майн Рід тих вражень! Аромат техаських прерій, подих їхніх вітрів, зустрічі та спогади того часу знов і знов непокоїтимуть і хвилюватимуть його через багато років у суворій Англії, де він писатиме свої книжки, повертаючись у них до далекого минулого. Поблизу Лондона, серед типово англійської природи, Майн Рід збудує собі дім в іспано-американському стилі й назве його «гасієндою» – на спомин про іспанські садиби, які він знав у Мексіці й Техасі.

З 1843 року, оселившись у великому на той час місті Фiлaдeльфії, Майн Рід береться за перо: він стає журналістом. Саме тоді він уперше зрозумів, що його справжнє покликання – живе слово. У Філадельфії молодий журналіст зблизився з літературними колами. Зав'язалася його дружба з визначним американським письменником і поетом Едгаром По, цінувальником і майстром пригодницького оповідання.

Зближення з Едгаром По не було випадковістю. І Майн Рід і Едгар По були мрійниками. Світ поетичної мрії давав їм змогу бодай на час відійти від непривабливої і грубої американської дійсності. Але поетична фантазія По мала хворобливий, болісний характер, а Майн Рід уже в ранні роки своєї літературної діяльності любив змальовувати реальну дійсність, але таку, яка була не схожа на звичайні умови життя буржуазного суспільства. Прерії, лісові хащі й пустельні плоскогір'я, де відбувається дія творів Майн Ріда, були цілком реальні, проте вони лежали за кілька тисяч миль від курного Лондона й далеко від ділової Філадельфії. Життя в тих краях тільки починало підпадати під закони капіталізму, й ці закони ще не мали там такої цілковитої влади, яка мертвила душу й пригнічувала людей у великих містах США та країнах Західної Європи.

У 1846 році Майн Рід був уже таким відомим журналістом, що його запросили співробітничати в одній з найбільших нью-йоркських газет. Та не довго тривала його робота там: почалася війна США з Мексікою (1846–1848), і молодий ірландець опинився в лавах американського війська, посланого на театр воєнних дій. Як видно, разом з тим він мав виконувати обов'язки військового кореспондента газети.

Війну розв'язав уряд США для того, щоб остаточно відібрати в Мексіки величезні території Техасу та Каліфорнії, на які вже давно зазіхали американські купці, скотарі, фермери й шукачі золота. Американський уряд намагався зобразити свій розбійницький напад на Мексіку як виступ на захист її народу. Протягом кількох років перед тим у Мексіці точилася жорстока громадянська війна. Населення Мексіки – індіанські народи та креоли, нащадки іспанських завойовників, – не хотіло скоритися сваволі військових диктаторів, що змагалися один з одним за владу над доведеною до зубожіння країною. З цього складного внутрішнього становища й скористались американці, що вдерлися до Мексіки як «миротворці», «захисники свободи й справедливості».

Багато чесних людей у США повірили брехливим закликам американського уряду й вирушили до Мексіки з найблагороднішими намірами. Вони гадали, що справді допоможуть народам Мексіки позбутися продажного й жорстокого режиму, полегшити їхню долю.

Деякі мексіканські емігранти, відступники своєї батьківщини, зацікавлені в американській інтервенції, сприяли поширенню цієї облуди. Серед тих, що піддалися їй, був і Майн Рід.

Війна закінчилася перемогою США. Погано озброєні, керовані корисливими, продажними генералами, мексіканські війська не могли витримати тривалої боротьби з багатим і могутнім агресором. За мирною» угодою, США відірвали в Мексіки сорок відсотків території – ласий шматок для американських ділків.

Молодший лейтенант нью-йоркського полку волонтерів Томас Майн Рід брав участь у перших боях. За відвагу та розпорядливість йому невдовзі надали чин капітана. У вересні 1847 року, під час штурму мексіканської столиці – міста Мехіко, – він був тяжко поранений у бою за Чапультепек – приміський район, де мексіканці особливо вперто захищалися. У вирішальну хвилину штурму Майн Рід повів за собою принишклих під вогнем солдатів, перший вибрався на вал, що прикривав мексіканську батарею, і там упав.

Солдати вирішили, що їхній капітан загинув, і залишили його на полі бою. Минуло чимало часу, перш ніж його знайшли серед трупів коло взятої штурмом батареї і віднесли до госпіталю.

Товариші допомогли Майн Рідові повернутись у США, дали йому притулок. У садибі одного з своїх друзів молодий офіцер одужував від ран і недуг. Саме в ті місяці, на початку 1848 року, він почав писати перший роман – «Вільні стрільці», – сповнений спогадів про мексіканський похід.