Розділ «XVII»

– Чого там «злякались», ну, доказуй, – побачимо! Ні хвилинки не гаючись, Валя вихором помчав од гурту, кинувши:

– Я зараз вернуся!

Тільки зник Валя з очей, дід одмінився, засміявся ясно й щиро.

– Я вам скажу, такого хлопця, де його і знайдеш: буде колись, вражий син, справжній редактор і добрий редактор.

– Та й азартний же хлопець, як та іскра.

Говорили, сміялись, хвалили.

А Валя тим часом злітав уже до хати-читальні, вхопив під столом якесь число «Знання», общипане кругом на цигарки, і вже мчав назад.

Задиханий, сів на ганку, витер рясний піт, радий. Далі почав мовчки, нервово перегортати книжку, шукаючи в ній потрібне місце. Знайшов відділ «Наука й техніка» – спинився. Всі обсіли, обступили його навкруги. Дід, стоячи, через плече спокійно позирав у книжку. Тикаючи в слова пучкою, Валя почав читати популярну статейку про радіо. Складена вона була просто й цікаво, ілюстрована малюнками. Люди заслухались з такою увагою, що швидко забули й про парі. Найбільш уважно слухав сам дід. Після того як її дочитали, повернулися очі на діда:

– Ну, що ви, діду, скажете тепер? Га?

– Тепер, виходить, черга за дідом лізти на шовковицю, – зареготав хтось із гурту.

– Ні, воно, може, й не личить дідові лізти на шовковицю, а нехай краще провезе на собі редактора кругом майдану та й буде на тому.

Сміялись.

Дід винувато скривився, комічно лупає очима.

– Коли так, то й так: сідай, Петровичу, – дружньо промовив він, – твоє зверху.

Треба сказати, що присуд він лаштувався виконати щиро, – хвицав ногою, як справжній жеребець, іржав… Сміявся сам, сміялись люди. Ух! У Валі аж у грудях забилось, аж ноги затрусились, так хотілось скочити дідові на плечі і погарцювати на ньому, як на коні, в одплату за ту «зозулю». Аж ось відразу пригадались йому недавні мрії: «Це ти, мій славний старий друже…» – і сльози здавили йому горло. Сором залляв обличчя, і він швидко замахав руками, подався назад.

– Бо з ним! Не хочу! – Перша образа слізьми сплила йому на очі.

– Та чого дарувати? Дід тобі не подарував, не даруй і ти йому. Викупай себе із сорому, – підбивали люди.

– Ні! Ні! Ні за що не сяду! – рішуче заявив Валя, – ні за що на світі!.

І крадькома витер сльозу. Пересміялись, поговорили. А незабаром Валя сидів посеред гурту, як професор між студентами. Аж вуха йому горіли. Дід сидів задоволений, аж сяяв.

Прибіг Василь: спітнілий, томлений, нещасний: