Розділ «XVII»

– От він усе про те, що немає відьом та домовиків, а взять би хоч те саме радіо… Носяться з тим радіом, як дурень із ступою, а воно таке, ніхто тобі не пояснить, не докаже до пуття.

– Може, таке радіо, – додає другий, – як завелося ото в Богданах. Чули?

Почав розповідати. Завелось щось на горищі, дмухає сажею по хаті, дмухає по сінях, їсти вимагає, та щоб чогось доброго, бо на голові й миску розіб’є. Та щоб і самогонки півпляшки. От які тепер позаводились. Прикликали священика одслужити молебень у хаті. То що ж ви думаєте? Той править, а воно підспівує на горищі: «Господи помилуй»… От тобі й радіо…

Регіт пік Валю огнем. Найбільше допікало Валі те, що не знав він, з чого, власне, сміються.

– То це, по-вашому, і радіо – домовик, чи як?

– Домовик не домовик, ну, то й не людина, – допікав дід Маркіян, – домовик, то той, хто сидів тихенько на горищі, що хто там його почує й побачить. А тепер таке понаставало, що все на люди випирається: ось, розповідають, у Харкові: тут базар, тут мира – не протовпишся, а воно з піддашшя привселюдно реве без сорому на ввесь ярмарок. Та як реве: в ушах закладає, коні лякаються. Он як тепер повелося. А поспитай: що воно, – дід скоса зирнув на Валю, – так він що тобі скаже: «радіо», мовляв, та й годі…

Валя, що сидів, сумно схилившись на руку, раптом обурився, підвів голову:

– Та що ви кажете, Маркіяне Васильовичу? Про це ж якраз пояснюють в журналі, що надсилають вам у хату-читальню. Там є й про це саме радіо в Харкові.

Дід шанував книжку і ніколи не казав, що в книжці брешуть. Тому він пішов на інші викрутні.

– А я от кожну книжку перечитую всю, а такого, як ти кажеш, не бачив. Це ти, хлопче, щось вигадуєш.

Нахабство дідове перевертало Валі все в грудях. При людях він вів, на думку Валі, нечесну гру.

– А як докажу? – промовив він стримано.

– Не докажеш, Петровичу!

У Валі спалахнув у очах захоплений невтриманий азарт.

Вирішив дати останній дідові бій, генеральний, жорстокий:

– А як докажу? – схопився він із місця, аж зблід.

– Ну, та й запальний же хлопець! – сміються люди. – Не кається.

Дід Маркіян скоса пильно зирнув на Валю:

– Буде вже того, що раз доказав. Валя в’їдливо впився очима в діда:

– А що, злякались? Злякались?