Розділ «ВСТУПНА НОВЕЛА»

Збентежено ховалась в очеретах вона – нiч. Зорi горiли хоробливо й у солодкiй тузi падали на поверхню.

…Потiм учотирьох iшли в клуню спати. В клунi на возi Гандзя здержливо реготала – i солодко було. Трiщав вiз – i було тьмяно. На вулицi, i по городах, i по садках блукали зайвi парубки й лякали нiч штучним iржанням:

– I-го-го! I-го-го!

I чути було ще тоскний заспiв:

Не за Ленiна, не за Троцького…

А в другiм кiнцi спiвали:

Чий я козак, звуся Воля,

Українець з Гуляй-Поля.

Гей шумуй, моє вино,

Йде за правдою Махно!

Бiля Оксани лежав Мишко, мовчки цiлував їй волосся, а вона мовчала. Мишко брав її руку й теж цiлував. Оксана пручалась тихо.

– Господи, не треба, у мене руки бруднi.

Мишко важко дихав i уперто не пускав її руки. Було тремтiння. I так цiлу нiч: вiн її руки цiлував, а вона пручалась. Iнодi вiн її брав за груди, але зараз же «вибачався» i казав, що це якось так. Свiтало – i вони розходились. Дивно, яка нiч була коротка! Оксана козою бiгла додому, i цiлий день туманiло в головi.

…А вiд дощок вiдпливав човен, а десь дзвенiли червонi дзвони зорi.

II

Минали днi, i в спогадах поринали ночi. Як це: десь бiля Диканьки є село i хутiр – а що тут ранiше було? До татарви? Га? Так, село i хутiр – i далi-далi… А що через сорок вiкiв? Га? Гоголь, Мазепа, Карло XII.

Моя люба соцiалiстична Україно! Степи, шулiка, i лiтнє сонце вiдходить за обрiй, а за ним молочна стежка спiває бiлих, а може, й червiнькових пiсень, мукають корови, з пасовиська бредуть – i далi-далi. Ферми, електричнi плуги… машини, фабрики, заводи… Ах!.. I далi-далi… Молочна стежка спiває – яких пiсень?..

Iшло лiто, курiли сiновали, думали пiдстриженi луки. Проходили громовицi, вiдходили блискавицi – далеко-далеко, тiльки на обрiї блимало золото, i рiка тихо хоронила пiслядощовий глибокий смуток.

Мишко казав Оксанi:

– Я скоро поїду до мiста. I ти поїдеш. Я докiнчу науку – тепер тихо. Тепер можна, i ти будеш учитись. Тепер усiм можна, тепер для бiдних школа.