Розділ «17»

– Зараз він не всміхався.

– Тобі пощастило.

– Напевне. Він виглядає крутішим за Гаїна.

– Нема базару… А куди ми йдемо?

– Хочу показати тобі лігво нумізматів. Якщо, звісно, там відкрито.

– Цікаве лігво?

– Принаймні, зможемо там зачекати до початку поминків. Там, до речі, є крісла… – Вони якраз дістались четвертого поверху і Ярковський зауважив, що двері до кабінету Балтера привідчинені. – О, диви, Антей Маркович на місці.

За дверима на Ярковського чекав сюрприз. Напроти Балтера, у старому шкіряному кріслі, зручно розташувався Ципорин. Професор невимушено витягнув довгі ноги, від чого задерлись напрасовані брюки і за манжетами шкарпеток накреслилась бліда шкіра ніг. Він був повбираний в усе чорне: костюм, сорочку, краватку з вафельним рельєфом. Лише краєм сорочкового коміру йшла вузенька яскраво-жовта смужка, що контрастувала з суцільним трауром. В реальності Ципорин був ще схожішим на постарілого і посивілого Деніела Крейга.

– Добридень, – привітався Ярковський.

– Лёгок на помине, – розквітнув назустріч есперові Антей Маркович. – А я как раз рассказывал Владимиру Евстахиевичу о тебе и твоём отце.

– Очень интересно, да, очень, – підтвердив професор. – В наше время очень модно обладать паранормальными способностями. И не только модно, но и выгодно. И деньги приличные и слава, и на костёр за колдовство не пошлют. Так что, вас, господин Ярковский, можно поздравить – вам повезло.

– В некотором роде, – ввічливо посміхнувся еспер. – А вот эта девушка, – він підштовхнув Sаню до кабінету, – умеет читать мысли и вводить в глубокий гипноз.

– А как зовут девушку? – Ципорин зміряв Sаню швидким оцінюючим поглядом.

– Саней меня зовут.

– Вам нравится мужская форма имени «Александра»?

– Ага.

– И вы действительно можете читать мысли? – брови Ципорина склались «дашком».

– Без проблем.

– Я же тебе говорил! – невідомо чому зрадів Балтер.

– Про неё ты ничего не говорил, – зауважив професор і звернувся до Sані: