Розділ «10»

– А що Варвара?

– Здається, її цей проект не зацікавив.

– Тоді Пшеладовська повинна була її зненавидити, – припустила Sаня. – Разом з Ілоною.

– Чому з Ілоною? – не зрозумів фантаст, відтак кивнув. – Ну, звісно, ви ж думаєте, що вони були лесбійками… Я вам так скажу, – він поклав широкі долоні садівника на стіл, – у Юлії все життя була сила-силенна проектів, і сина вона планувала за різних гламурних фемін. Наприклад, за цю співачку, Ліну Бурис, коли та ще не впіймала свого турка. Так що лишіть ваші підозри щодо Юлії. Якби вона труїла всіх, кого ненавиділа, півміста відправилось б на цвинтар.

– А з Пелагеєю у Пшеладовської добрі відносини? – поцікавився Ярковський.

– Дві королеви на одному полі.

– Пелагея – біла королева?

– Я уточню, – в очах Бусурманко на мить спалахнули несподівані злі жовті вогники: – Дві чорні королеви на одному шаховому полі.

– А Осинський – чорний король?

– Осинський з іншої опери. Він – туз, а тузами в шахи не грають.

– Тоді Варвара – білий ферзь, – припустила Sаня.

– А Ілона – білий король, – розсміявся Ярковський.

– Пішак ваша Ілона, – пхикнув фантаст. – Звичайнісінька піхтура.

– Пішаки стають ферзями.

– Якщо повезе. Але цій Балтеровій небозі не пофартило.

За столом запала мовчанка. Кожному думалось про своє, навіть Sаня забула про кулон. Ярковський марно намагався вловити думки Бусурманка. Після кількох спроб він розслабився і дозволив хвилям сп’яніння вільно котитись потоками його міркувань.

«Ці телепатичні здібності страшенно стихійні, – визначив він. – Коли не треба, тобі до голови лізе всяка хрєнь, а коли треба – глухо як в танку. Недарма Солтис був скептичним щодо телепатів».

– Знаєте, що я вам скажу, – фантаст наповнив спорожнілі бокали, рівняючи кількість рідини в них. – У цьому клятому отруєнні є щось таке… Якась така тупа, сліпа сила. В східній літературі є такий образ невблаганної долі: сліпа верблюдиця, що біжить через табір кочовиків, збиває намети, розкидає ватри й топче всіх, хто попаде їй під копита. Всіх топче: жінок, дітей… – голос його стишився майже до шепоту. – Сліпа скажена верблюдиця… Так і тут. Дурна-дурнісінька сліпа сила. Безжальна, безлика, безадресна, божевільна… Налили отрути в шампанське. Навмання. Для розваги. Й погубили невинних людей. Зовсім-зовсім невинних, господи…

– Почитайте ще вірші, – раптом сказала Sаня.

Фантаст послідовно доторкнувся вказівним пальцем до шерехатих затвердінь в кутиках своїх губ й розмірено, наче мантру, став вимовляти: