Розділ 6. Українська культура початку XX ст. Часи революцій та громадянської війни

Державно-правове регулювання розвитку культури того періоду здійснювало Міністерство народної освіти (з 21 червня 1918 р. - Міністерство народної освіти та мистецтва) і Головне управління мистецтва та національної культури при ньому. До його складу входили: відділ охорони пам'яток старовини і мистецтва, театральний і музичний відділи. У вересні уряд асигнував 600 тис. крб на охорону і придбання пам'яток старовини і мистецтва. Однією з найважливіших ділянок відділу охорони пам'яток старовини і мистецтва було керівництво музейною справою. За доби Української держави тут діяли 36 музеїв, які виникли до Лютневої революції, коріння багатьох із них сягає в XIX ст. Це Житомирський краєзнавчий, Катеринославський історичний, Полтавський краєзнавчий, Кам'янець-Подільський історичний, Єлисаветградський краєзнавчий, Миколаївський природничо-краєзнавчий та інші музеї.

Відділ тісно співпрацював з товариствами охорони пам'яток старовини і мистецтва, серед них: Київське товариство, де важливу роль відіграв відомий український колекціонер-меценат і археолог Б. Ханенко, і Одеське товариство історії і старожитностей, засноване в 1839 p., - перше в Україні наукове товариство. Воно вивчало археологічні та історичні пам'ятки Північного Причорномор'я, здійснювало розкопки Пантикапея, Тіри, Херсонеса, Ольвії і видало 33 томи "Записок" (останні -- у 1918-1919 pp.). За часів гетьманату це товариство тісно співпрацювало з Одеським бібліографічним товариством. У підпорядкуванні відділу охорони пам'яток старовини і мистецтва перебували Одеський міський музей красних мистецтв, Миколаївський, Катеринославський та інші художні музеї. Працювали за часів гетьманату й унікальні за призначенням музеї: Анатомічний театр у Києві, що з 1853 р. демонстрував досягнення української медичної науки, а також Музей товарознавства при Київському комерційному інституті. За доби Української Держави відкрито Черкаський краєзнавчий музей з відділами природи, історії та образотворчого мистецтва і Музей церковно-історичної й археологічної громади, де було зібрано 30 тис. експонатів: пам'яток скульптури, живопису, графіки, стародруку, грамоти, рукописи.

Театральний відділ надавав посильну державну підтримку театральним установам, трупам, окремим акторам, що працювали у великих містах України, особливо в Києві. Зокрема, йдеться про засновану ще до виникнення Української держави Київську російську оперу (Міський театр), трупу якої утворили відомі співаки Ю. Кипаренко-Доманський, М. Литвиненко-Вольгемут, М. Микита, Л. Собінов, І. Стешенко, соліст балету М. Мордкін, балетмейстер І. Чистяков, диригенти А. Маргулян, А. Штейнберг, художник А. Петрицький. За доби Української Держави кияни і гості столиці могли подивитися балети "Копелія", "Жизель", "Горбоконик", "Марна пересторога", послухати опери "Садко", "Золотий півник", "Борис Годунов" та ін.

На сцені театру "Соловцов", який працював майже 20 років, ставили п'єси Л. Толстого, О. Толстого, А. Чехова, У. Шекспіра, в яких були зайняті видатні актори і режисери: М. Глєбов, К. Марджанішвілі та ін. У Троїцькому народному домі тривала плідна діяльність першого стаціонарного театру під керівництвом М. Садовського, в репертуарі якого залишилися п'єси Т. Шевченка, І. Карпенка-Карого, Панаса Мирного, І. Франка, М. Старицького, М. Кропивницького, Лесі Українки та інших відомих авторів. У травні уряд Української Держави надав матеріальну підтримку (10 тис. крб) товариству "Молодий театр у Києві", де під безпосереднім керівництвом Л. Курбаса об'єдналися С. Бондарчук, П. Самійленко, В. Василько, В. Чистяков, Г. Юра та багато іншої талановитої молоді. У їх репертуарі була світова ("Цар Едип", "Горе брехунові", "Тартюф") і вітчизняна класика ("У пущі", "Шевченківська вистава", "Етюди", "Лікар Керженцев"). Навіть у важких умовах окупації театр зумів створити ще й драматичну студію, де навчалася плеяда майбутніх відомих акторів і режисерів. Більше того, саме за доби гетьманату театр отримав нарешті власне приміщення і 14 листопада розпочав там свою діяльність трагедією Софокла "Цар Едип". Колектив, очолюваний Лесем Курбасом, був прикладом молодого ентузіазму, творчої дисципліни, впровадження передової технології акторського мистецтва, пошуку нових засобів сценічних форм.

У травні 1918 р. Рада міністрів асигнувала з державної скарбниці 165,5 тис. крб товариству "національний театр". Наприкінці 1917 р. при товаристві виник національний зразковий театр (режисер І. Мар'яненко, завідуючий літературною частиною М. Вороний, завідувач музичної частини В. Верховинець). Театр і за часів Центральної Ради, і за доби гетьманату працював у Троїцькому народному домі, мав власний хор та оркестр. У репертуарі Зразкового театру були як твори українських драматургів (М. Старицького, В. Самійленка, С. Черкасенка), так і світова класика. Саме на 1918 р. припадає розквіт діяльності театру "Студіо", Театру мініатюр, театру "Конюшня". Театральне життя за доби гетьманату не обмежувалося столицею. Працювали Одеська російська опера, Маріупольський російський драматичний театр, Харківський міський театр, Полтавське українське драматичне товариство тощо.

Незліченні проблеми театрального життя дедалі ускладнювалися. Це і акторське безробіття, і повна залежність репертуару від каси, і послаблення, а то і втрата зв'язку з глядачем. Навіть прославлені театри заповнювали сцену вульгарними антихудожніми творами, низькопробними фарсами, оперетками, буфонадами, непристойними мініатюрами.

Уряд П. Скоропадського намагався вирішувати деякі з цих проблем створенням системи державних театральних закладів. Так, було прийнято закон про утворення Державного драматичного театру, якому надавалися пільги отримувати без сплати мита з-за кордону літературу, матеріали, приладдя і знаряддя, мати власну печатку з державним гербом, підтримку з коштів Державної скарбниці. Посади директора, завідувача господарської частини, режисерів, акторів і рахівника належали до урядових посад. Колектив театру очолювали Б. Крживецький (директор) та О. Загаров (головний режисер). Серед акторів були: І. Мар'яненко, Ф. Левицький, І. Замичковський та ін. Театр прославився постановками "Лісової пісні" Лесі Українки, п'єс Г. Гауптмана, Г. Ібсена, Мольєра, К. Гольдоні.

У жовтні на основі національного зразкового театру уряд утворив Державний народний театр під керівництвом П. Саксаганського, у репертуарі якого переважала українська класика: "Запорожець за Дунаєм", "Назар Стодоля", "Дай серцю волю, заведе в неволю", "Сава Чалий", "Наймичка", "Безталанна", "Мартин Боруля". Працював колектив у Троїцькому народному домі. Відкриття його діяльності відбулося 1 вересня п'єсою "Наталка Полтавка" з акторами М. Заньковецькою (Терпелиха) і П. Саксаганським (Виборний).

На основі трупи І. Саратовського виник Херсонський український драматичний театр, де, крім І. Саратовського, працювали В. Барецька, К. Лучицька, О. Петрусенко, Ю. Шумський. У репертуарі театру були драматичні й оперні вистави за творами українських авторів. У приміщенні Народної аудиторії в Києві викладач Музично-драматичної школи ім. М. Лисенка Л. Лук'янова (згодом режисер Московського камерного театру) організувала Молодіжний драматичний театр. Новий колектив здійснив постановки "Марії Тюдор", "Дванадцятої ночі" та ін. За ініціативи театрального відділу в серпні уряд прийняв рішення про створення в Києві Державної драматичної школи з метою підготовки працівників народних театрів, а в листопаді - про організацію режисерсько-інструкторських курсів. На зміну журналові "Театральні вісті", шість номерів якого за редакцією Леся Курбаса вийшли у квітні - жовтні 1917 р., з березня по листопад 1918 р. було видано 18 номерів щотижневика "Театральная жизнь".

Значну увагу Українська Держава приділяла організації "народних будинків", що були в українських губерніях з початку XX ст. і мали у складі бібліотеки, читальні, книжкові магазини, курси, гуртки. Особлива роль належить Лук'янівському народному домові в Києві, де виступали "Молодий театр", студенти Музично-драматичної школи ім. М. Лисенка, "Гурток українських артистів" під керівництвом М. Старицького, вперше виходили на сцену нові театральні колективи. Справжнім центром національного театрального життя став Троїцький народний дім. Ще за доби Центральної Ради тут відбулося зібрання української театральної громадськості, яка вирішила створити Українську театральну громаду та скликати Всеукраїнський з'їзд акторів, проходили дискусії Товариства "національний театр", працював національний зразковий театр. За часів Української Держави у Троїцькому народному домі йшла більшість вистав найславетнішого тоді колективу - Державного народного театру на чолі з П. Саксаганським, працювала велика бібліотека, влаштовувались лекції, музичні вечори, концерти, освітні заходи.

У віданні театрального відділу перебував український кінематограф. Але тут державні засади, на відміну від театрального життя, майже не впроваджувалися. З 1910 р. у Києві функціонували приватні кіностудії "Світлотінь" та "Художній екран", а також кіностудія "Експрес", яка спеціалізувалася на виробництві хронікально-документальних фільмів. Проте український кінематограф у 1918 р. значними досягненнями похвалитися не міг.

Найвидатнішим результатом спільної роботи театрального і музичного відділів Міністерства народної освіти і мистецтва стала реорганізація Музично-драматичної школи ім. М. Лисенка, випускники якої становили творчу основу колективів названих вище нових театрів, у Музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка. Саме за доби гетьманату в інституті навчалися І. Козловський та багато майбутніх відомих діячів українського мистецтва.

До активу спільної роботи музичного і театрального відділів належить створення Першої народної опери та Першої дитячої опери, де працювали: режисер В. Манзій, диригенти А. Маргулян і В. Пірадов, співаки М. Донець, М. Рейзен, М. Романовський, П. Цесевич. Композитора Я. Степового та співаків М. Донця і М. Микишу можна вважати співзасновниками Першої опери Зусиллями музичного відділу було створено Перший український національний хор у Києві під керівництвом О. Кошиця. Беручи до уваги багатство української національної пісні, її різноманітний характер, підвищений інтерес людей до хорового співу, в червні музичний відділ розпочав організацію Другого національного хору. У Києві за доби гетьманату виникла Державна капела бандуристів Г. Хоткевича, який став автором кількох підручників гри на бандурі. Ці колективи популяризували українські народні думи та історичні пісні, побутові, ліричні та жартівливі мелодії.

За два тижні до від'їзду з України уряд прийняв постанову про заснування в Києві Державного симфонічного оркестру ім. М. Лисенка і асигнував на цю справу 66,3 тис. крб. Попередником цього колективу був симфонічний оркестр Російської опери, заснований у 1867 р. Навесні 1918 р. він вийшов зі складу опери і став називатися "Союзом оркестрантів" під керівництвом Р. Глієра. Очолив Державний оркестр, створений Радою міністрів, А. Горєлов. Не послаблювали свою плідну діяльність Київська, Одеська і Харківська консерваторії. Зберігали набуті традиції київські музичні школи М. Тутковського та Г. Любомирського, музично-драматичні курси А. Тальковського з власною кіностудією на Хрещатику, Харківська, Миколаївська, Одеська, Херсонська, Полтавська та Житомирська музичні школи.

Українську академію мистецтв очолив в Українській Державі відомий художник-графік, співавтор державного герба і державної печатки гетьманату, кліше українських грошових знаків, Г. Нарбут. Як і раніше, Академія готувала спеціалістів з живопису, різьбярства, будівництва, гравюри і художніх промислів. Плідно працювали художні училища і студії Києва, Харкова, Одеси і Чернігова. Включалися у творчість молоді митці: Л. Лозовський, Г. Нерода, І. Падалка, А. Петрицький, А. Страхов, які працювали пліч-о-пліч з досвідченими фахівцями - Ф. Кричевським, М. Бойчуком, М. Бурачеком, М. Жуком, О. Мурашком, Л. Крамаренком, М, Самокишем, І. Селезньовим, І. Трутом та ін.

Одним із провідних центрів художнього мистецтва була в Українській Державі Одеса, де продовжували активну діяльність створене у 1900 р. Товариство південноросійських художників, художнє училище, художній музей, Одеське товариство заохочування червоних мистецтв, рисувальна школа при ньому. Очевидно, не випадково саме в Одесі на ґрунті названої вище рисувальної школи за часів гетьманату виникло Одеське вище художнє училище. Ще один новий художній заклад відкрився в Києві на Фундуклеєвській вулиці. Йдеться про художню студію О. Екстер, яку відвідували митці П. Ковжун, Г. Козінцев, А. Петрицький, С. Юткевич та ін.

Листопадова революція в Німеччині, виведення німецьких військ поклали край Гетьманщині та її культурним домаганням. П. Скоропадський зрікся влади, у Київ вступили війська Директорії. Поразка австро-угорських військ, розпад імперії спричинили утворення на західноукраїнських землях незалежної Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), яка в січні 1919 р. об'єдналася з УНР. Нетривале об'єднання західних і східних земель в єдиній "соборній" державі стало важливим фактором піднесення національної свідомості, яскравим виявом потягу українців до політичної та культурної єдності.

Подальші події громадянської війни (перехід території України з рук у руки, втручання в українські справи денікінців, які проводили жорстоку шовіністичну політику, посилення суперечностей в українському суспільстві в результаті розколу Директорії після виходу з її складу В. Винниченка) не сприяли збереженню культурних здобутків перших етапів національно-визвольної революції, поглиблювали кризовий стан закладів культури, культурно-просвітніх товариств.

Під час денікінщини було здійснено цілий шерег антиукраїнських акцій: закривали українські школи, припинили діяльність декілька українських мистецьких закладів, переслідували Державну академію мистецтв. В установах заборонялося вивішувати портрети Т. Шевченка, в Києві було повалено погруддя поета. За короткий час білогвардійці влаштували майже 400 єврейських погромів. На початку 1920 р., після вигнання денікінців, було відновлено чинність радянських законів та діяльність установ у сфері культури. На кінець року в республіці діяли понад 15 тис. культосвітніх закладів, близько 22 тис. загальноосвітніх шкіл, 38 інститутів.

Радянська влада, відновлена в Україні у кінці 1919 - на початку 1920 рр., почала приділяти певну увагу культурній роботі. Цим питанням опікувався Народний комісаріат освіти. При місцевих ревкомах і радах організовувалися відділи народної освіти. Школи, ВНЗ, бібліотеки, театри та інші культурні і мистецькі заклади були націоналізовані. Скасовувалася плата за навчання у школах усіх типів. Радянський уряд підтримав початкові кроки Української академії наук, надав їй приміщення та виділив потрібні кошти. Восени 1919 р. у трьох відділах УАН - історико-філологічному, фізико-математичному та соціально-економічному - працювали 26 науково-дослідних кафедр, 15 комісій, 3 інститути, кілька комітетів і кабінетів, бібліотека.