Розділ 6. Українська культура початку XX ст. Часи революцій та громадянської війни

У радянській історіографії традиційним був погляд на українізацію як на один з аспектів здійснення "ленінської національної політики". Але передумови для українізації, а точніше, національно-культурного відродження, були спричинені значно глибшими історичними обставинами. Ретроспектива майже півстолітньої боротьби нашої національної інтелігенції за існування і розвиток української культури е наочним свідченням цього. Досить згадати національно-культурницький рух другої половини XIX ст., українське "хлопоманство", так званих українофілів, діяльність М. Драгоманова, В. Антоновича, О. Лучицького, М. Грушевського та його брата О. Гру-шевського, Б. Грінченка, С. Єфремова, видавництва "Вік" та ін.

Останнім часом питання історії українізації висвітлюються в історичній та культурологічній літературі. Автори цих робіт здебільшого підкреслюють об'єктивну зумовленість українізації, аналізують погляди її ідеологів і теоретиків радянської доби: М. Хвильового, О. Шумського, М. Скрипника, Г. Гринька та ін. Надруковано "самвидавську" працю І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" (1965), де докладно аналізуються конкретні заходи українізації.

Розглянемо деякі стереотипи у підході до українізації, які ще не подолано.

1. Українізація розглядається як політика комуністичної партії, результат перенесення на національний ґрунт проголошеної XII з'їздом РКП(б) політики "коренізації". Так, київський історик, професор М. Панчук характеризує українізацію як напрям здійснення завдань "коренізації", сутність політики якої щодо України, на його думку, вперше викладена в резолюції УШ Всеросійської партконференції "Про радянську владу на Україні" (1919). Пов'язує українізаційні процеси з "коренізацією" і Ю. Шаповал. Культуролог О. Забужко стверджує, що "початок тій сторінці української радянської історії, котра здобула назву "українізація", поклала стаття М. Скрипника "Донбас і Україна" (1920)". Львівський історик Я. Дашкевич у виступі на І конгресі Міжнародної асоціації україністів також пов'язував українізацію переважно з комуністичною політикою 20- 30-х років і, негативно оцінюючи саму ту політику, оголосив українізацію свідомою провокацією КП(б)У та органів ГПУ, спрямованою на виявлення та знищення національно свідомих сил української інтелігенції.

2. Відповідно до однозначного пов'язування українізації з політикою КП(б)У, хронологічні рамки українізації наводили стосовно тих чи інших партійних резолюцій. Утім, одностайності серед дослідників тут немає, що спричинювало плутанину й навіть нісенітниці, як-от у навчальному посібнику "История Украинской ССР" (К., 1989), де початок "політики коренізації" помилково пов'язаний з XII з'їздом КП(б)У (січень 1934 р.), очевидно, замість XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 р.). Це, звичайно, напівмеханічна помилка, але вона свідчить про недостатнє навіть серед істориків розуміння історичного зв'язку українізації з загальнополітичними процесами, її соціокультурного значення.

3. Звужено трактують зміст українізації. Це бере свій виток з історико-партійної літератури радянських часів: автори "Нарисів історії Комуністичної партії України" (Км 1977) стверджували, що до завдань українізації належали "питання підготовки, виховання кадрів корінної національності, розвитку класової свідомості мас у дусі пролетарського інтернаціоналізму, розширення сітки шкіл з навчанням рідною мовою, видання літератури... українською мовою, розвитку культури соціалістичної за змістом, інтернаціональної за своїм характером, національної за формою, впровадження української мови в роботу партійного, державного і господарчого апарату" (с. 332-333). У тому самому руслі, утвореному відповідними партрезолюціями, продовжують розглядати цілі українізації й деякі сучасні дослідники. Набагато ширший спектр завдань українізації подавав ще в 1965 р. І. Дзюба. Якщо відкинути притаманну "шістдесятництву" риторику щодо "виховання трудящих України в революційно-класовому дусі", названі І. Дзюбою 12 головних завдань українізації досить повно охоплюють спектр цього процесу в 20-ті роки. Але варто ще встановити, в якому співвідношенні перебували ці напрями, які об'єктивні процеси сприяли (чи, навпаки, заважали) їхньому розгортанню. Залишається невирішеною проблема узагальненого історико-культурного та філософського осмислення українізації.

4. Дослідники розглядають українізацію 20-х років як завершений, локальний процес (в історичному, звичайно, а не змістовому плані). Тобто українізація народилася в національно-визвольному русі 1917-1920 рр., розгорталася під час закладання підмурків нового ладу як політика панівної партії і зійшла нанівець з тих чи інших причин. Отже, сьогодні можна говорити про можливість "нової українізації", "відродження" її, а сама доба українізації - це перегорнута сторінка минулого, пов'язана з певною розстановкою суспільних сил, підвладна лише історичному дослідові. Але чи насправді це так?

Сумлінний дослідник зобов'язаний поставити питання: коли з'явився в літературі, в офіційних документах термін "українізація"? Чи справді його вперше використано в резолюціях РКП(б) чи КП(б)У, в статтях радянських державних діячів 20-х років XX ст.? Навіть поверхове знайомство з питанням змушує визнати: ні, це не так; поняття "українізація" активно використовували в документах українські національні організації. Центральна Рада - з перших днів її існування. Так, у меморандумі українських організацій Петрограда (30 березня 1917 р.) ставилася вимога "українізації учительських семінарій". Педагогічний з'їзд у Києві (квітень 1917 р.) у своїх постановах закликав "українізувати... старі школи". Резолюція Центральної Ради (квітень 1917 р.) проголошувала: "Стоячи на принципі українізації всього життя на Україні й признаючи українізацію війська неоддільною частиною сеї програми, УЦР піддержує... доконечність виділення українців в українські військові відділи". У меморандумі Центральної Ради, поданому Тимчасовому урядові (травень 1917 р.), знаходимо вимогу: "Українізацію школи, признану Тимчасовим правительством для народної школи, поширити на середню і вищу школи". Описуючи ситуацію на початку революції 1917 р., В. Винниченко писав у роботі "Відродження нації" (1920): "...Лозунг українізації всього життя на Україні, - в школі, в суді, на залізниці, в крамниці, в хаті, в родині, в уряді - цей лозунг... був цілком зрозумілий і легко приемливий".

Таким чином, можна беззаперечно стверджувати, що політика українізації була офіційною політикою Центральної Ради і тих політичних партій, які остання репрезентувала. Отже, доба українізації розпочинається не пізніше березня 1917 р, а загальне визнання гасел українізації, про яке пише В. Винниченко, змушує гадати, що сам термін не був новим, його висунуто і обґрунтовано на попередньому етапі національно-визвольного руху. Це підтверджує учасник національно-визвольної революції, історик Д. Дорошенко: "Українське громадянство ще в часи війни (першої світової)... виступило з поновленими домаганнями українізації... шкільництва". Вивчення джерел дає змогу визнати, що поняття "українізація" виникло з метою означення процесів національно-культурного розвитку" пов'язаних із загальним плином українського відродження в кінці XIX - на початку XX ст.

Питання виявлення суті та головних етапів національно-культурного відродження в Україні також належить до дискусійних. Переважна більшість дослідників розглядають "умственное движение" кінця XVI - початку XVII ст. як першу спробу національно-культурного піднесення. Початок другого національно-культурного відродження (або його другого етапу) одні науковці відносять до кінця XVIII ст. (Р. Шпорлюк), інші - до початку XIX ст. (І. Франко, М. Грушевський; із сучасних дослідників - І. Дзюба). Не викликає сумніву, що українське відродження другої половини XIX - початку XX ст., яке розвивалося, незважаючи на вимушені "антракти" (М. Драгоманов), мало нові особливості. Тому важко погодитися з професором Р. Шпорлюком (США), коли він у статті "Українське національне відродження" усуває з поля розгляду національно-культурні процеси XVI-XVII ст., спираючись на визначення національного відродження як "усвідомлення себе, етносу як нації, як дійової особи історії і сучасного світу". Але уявляється важливим репрезентований ним погляд, що "процес формування націй на етнічній основі проходив у трьох фазах чи етапах: академічному, культурному і політичному". Замість цього автори навчального посібника дотримуються думки, що можна вбачати в історії України щонайменше три періоди національно-культурного відродження: кінець XVI - початок XVII ст., коли в боротьбі з полонізацією бурхливого розвитку набули національна література, гуманітарні науки, освіта, релігійно-філософська думка; XIX - початок XX ст., коли формується і наростає широкий та різноманітний потік культурного відродження; період 1917 - початок 30-х років, коли національна культура отримала державну підтримку і утворила національно-культурні інституції, здатні забезпечувати її цілісне функціонування.

Отже, наприкінці XIX ст. бачимо широкий спектр галузей української науки і культури, багатовимірну діяльність науковців, митців і публіцистів, свідомих своєї національної належності, прихильників вільного розвитку українства в усіх напрямах культурної роботи. Свідоме витворення власних культурних форм, індивідуально-неповторний зміст культурної творчості виникли лише тоді, КОЛИ український народ, передова інтелігенція стали спроможними не тільки чинити опір денаціоналізації життя, а й висувати завдання пошуку власних шляхів у науці, освіті, мистецтві, політиці, що і було, по суті, вимогою організації суспільно-культурних процесів.

Можна стверджувати, що розуміння нагальності українізації виникло ще до появи терміна. М. Драгоманов у 1881 р. ставив завдання "стремиться просто к усвоению общечеловеческой цивилизации на своем языке". У XIX ст., на його думку, для українського народу "должен был настать час не возрождения, ие сохранения, а развития, - и для этой потребности должна была, среди него, родиться та партия, которую называют украинофилами". М. Драгоманов фактично пов'язує в єдиній системі поняття "українське відродження", "українофільство" й "українізація" ("обукраїнення"). Українізація виступає як складник відроджувальних процесів, а українофільство - як свідома діяльність, спрямована на національно-культурний розвиток. На думку академіка О. Пріцака, "Драгоманов проповідував, що українство має сенс тільки тоді, коли витворить свою власну культуру європейського типу".

Ідеями українізації признані наукові та публіцистичні твори І. Франка. Піддаючи критиці спроби польської панівної аристократії в Галичині "полонізувати русинів", він вимагає підтримати "регенераційний процес нації, що з важкого духовного і політичного пригноблення звільнена, але постійно двигається до нормального життя". Відомо, як І. Франко підтримував розвиток української преси, науки, освіти. Продовжуючи цю справу, М. Грушевський домагався, "щоб усякі наукові потреби українського громадянства задовольнялися українською наукою - щоб українство жило своїм власним і повним життям". У 1917 р., на початку нового етапу національного відродження, М. Грушевський закликав: "Зістаньмось собою в нових формах нашого державного і соціального життя, знайдім собі в них відповідний вираз!" Він накреслив головні напрями українізаційного процесу, вміщуючи їх у вимоги "повноти політичного, культурного і національного українського життя". Зазначивши основні принципи українізації, В. Винниченко промовляв: "Ми, українці, хотіли жити і виявляти себе, як українці, затверджувати своє "я", поширювати його, закріпляти певними нормами". У радянські часи М. Скрипник рішуче виступав на підтримку "процесу відновлення, відродження, просування далі розвитку нашої національної культури"3. Але зміст українізації звужується, набуває прикладного характеру: "Процес українського відродження... з його соціальним пролетарським змістом є умова і засіб... для здійснення соціалізму в нашій країні". Спроба вийти за накреслені партрезолюціями межі українізації кваліфікувалася як контрреволюція. М. Скрипник також не уникнув цих звинувачень. На червневому (1933 р.) пленумі ЦК П. Постишев заявив, що "справа українізації в ряді випадків опинилася в руках різної петлюрівської наволочі... Ворог намагається сховатися за спиною тов. Скрипника". Слід зупинитись на питанні про історичні передумови українізації.

В Україні наприкінці XIX - на початку XX ст. були наявні всі суперечності епохи. У цей час різко посилилася залежність України від великих закордонних капіталістичних об'єднань та фінансової олігархії. Провідні галузі промисловості, такі як металообробна, вугільна, коксохімічна, майже повністю потрапили під контроль монополістів Німеччини, Франції, Бельгії, США та інших країн. Україна стала колонією не тільки російського царату, а й західних монополістів, які привласнювали 75 % її загального національного доходу. Хижацьке використання природних багатств доповнювалося жорстокою експлуатацією робітничих мас. Важке становище було і на селі. Переважна більшість селянства була безземельною, бідною, нещадно експлуатувалася землевласниками. Особливо злиденним було життя західноукраїнських селян. Голод і безробіття, здирництво польських феодалів та австрійської бюрократії вже у кінці XIX ст. спричинили масову еміграцію населення в Канаду, США, країни Латинської Америки. Розвиток капіталізму в сільському господарстві зумовив швидке розорення значної кількості господарств, перетворював маси селянства у пролетарів та напівпролетарів. В. Стефаник називав це "трагедією усіх хлопів на світі".

Отже, Україна кінця XIX - початку XX ст., одна частина якої входила до складу Російської імперії, а інша - Австро-Угорської, справді була охоплена всіма соціально-політичними суперечностями. У цих умовах у духовній сфері розгортається гостра боротьба з питань характеру української культури, шляхів її розвитку, взаємодії з досягненнями інших народів. Висувається теорія "єдиної української національної культури", "класової культури" та ін.

Велике поширення мала також теорія культурно-національної автономії. Як відомо, цю програму з національного питання висунули наприкінці XIX ст. лідери австрійської соціал-демократії О. Бауер і К. Реннер. У Росії з ідеями "культурно-національної автономії" виступали національні соціалістичні партії, зокрема Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). Теорія культурно-національної автономії була тісно пов'язана з уявленнями про безкласовість національної культури. Сутність цієї програми полягала в тому, що кожний громадянин записується в ту чи іншу націю, і кожна нація становить юридичне ціле, з правом примусового оподаткування своїх членів, з національними парламентами (сеймами), з національними статс-секретарями (міністрами).

Наприкінці XIX - на початку XX ст. створюються національні партії: Революційна українська партія (РУП), Українська демократична партія (УДП), "Спілка" (Український соціал-демократичний союз) та ін. Почали виходити нові періодичні видання, просякнуті патріотичними ідеями: "Рада", "Українська хата", "Рідний край" та ін.

Національна, патріотична орієнтація інтелігенції яскраво виявилася в інтерпретації нею проблем культурного прогресу, шляхів розвитку національної культури. Загалом представники української інтелігенції виступали войовничо в теоретичному поясненні проблем національної культури, відстоювали, домагалися забезпечення духовного прогресу народу. На противагу інтернаціоналістичній, марксистській позиції вони підтримували концепцію національно орієнтованого культурного розвитку, складовою якої було обстоювання елітарного та позакласового характеру культури, принципу її автономного розвитку.

Розуміння культури ідеологами національної ідеї зумовлювало тлумачення культурних цінностей як складника "духу нації". Ця настанова стала методологічним принципом пояснення культури. Розгляд культурних явищ крізь призму співвіднесення їх з духом нації спричинював відсіювання тих чи інших культурних цінностей. Явища, які, на думку ідеологів національної орієнтації, виходили за межі ідеї нації, оголошувалися такими, що втратили своє ціннісно-практичне значення. У цьому полягала основна методологічна проблема концепції культури, оскільки об'єкт пізнання в культурі обмежувався виключно виявами "духу нації".

Суб'єктивний підхід до пояснення природи культури приводив окремих прибічників української національної ідеї до захисту концепції елітарного характеру культури, еліти як носія та єдино можливого творця національної культури, на противагу "нетворчому плебесу". Так, один із теоретиків - А. Товкачевський - у статті "Партикуляризація цінностей" зазначав, що "для оздоровлення життя потрібні: демократизація соціального ладу і аристократизація цінностей". Обстоювання ним тези, що тільки закріпленням культури за елітою можна вберегти її від знецінення, стало виявом реакції на бурхливі соціальні заворушення початку XX ст.