Розділ 6. Українська культура початку XX ст. Часи революцій та громадянської війни

З 1908 р. у Народному домі та інших місцях Харкова було започатковано публічні читання українською мовою. Звучали твори Т. Шевченка, Б. Грінченка, М. Гоголя, Г. Квітки-Основ'яненка. "Не маючи рідної школи й науки, - зазначав дописувач з Харкова на сторінках журналу "Світло", - ми повинні звертати особливу увагу на всякі засоби позашкільної освіти і якомога більш використовувати їх".

При Народному домі працювали три аматорські театральні трупи, дві з яких були українськими. Очолювали їх Т. Хворост і П. Зівченко. Інсценувалися твори українських драматургів М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого. Згідно з відгуками прискіпливого в українських питаннях тижневика "Сніп", рівень постановок був досить задовільним. Щоправда, підкреслювався синдром "малоросійськості" більшості акторів: "...Ті, які мають нагоду говорити своєю мовою зі сцени, повинні цим користуватися і поза сценою".

Велику роль у національно-культурній справі в Лівобережній Україні відіграла X. Алчевська. З нею співпрацював популярний письменник і просвітитель Б. Грінченко. Христина Данилівна зі своїми однодумцями була свідомим "орачем" на українізаційній ниві. В одній з публікацій у журналі "Світло" вона зазначала: "Психології народу не викоренити, не витруїти з душі народу, вона завжди буде відрізнятися національною особливістю і буде пориватися до того, що ближче і дорожче, як рослина, зв'язана з землею, тягнеться до світла, до повітря, без яких не може жити". Недільна школа X. Алчевської була не лише освітнім закладом, тут проводились національно-виховна робота, свята, вечори, де лунало українське слово, музика, пісня.

У 1908 р. у Петербурзі відбувся з'їзд діячів народних університетів та інших культурно-просвітницьких установ. Україну представляли 26 організацій. Проведення з'їзду, як і його резолюції, свідчать, що діячі культурно-просвітніх установ відстоювали право кожної нації на самовизначення, потребу у введенні рідної мови до освітньої системи. Проведення з'їзду мало велике значення для національно-культурного відродження пригнічених народів, його рішення були орієнтиром для діяльності просвітніх установ. Отже, в Україні наприкінці XIX - на початку XX ст., попри всі негаразди, створювалися історичні передумови процесу українізації духовного життя нації.

Перша світова війна перервала еволюційний розвиток, поглибила наявні суперечності в українській культурі й спричинила нові.

Після захоплення Галичини восени 1914 р. російськими військами голова окупаційної адміністрації генерал-губернатор О. Бобринський виклав свою програму: "Східна Галичина та Лемківщина - споконвіку корінна частина єдиної великої Русі; в цих землях корінне населення завжди було руським, тому влаштування їх повинно ґрунтуватися на руських началах. Я буду запроваджувати тут російську мову та устрій". Почалася відверта політика русифікації. Але ці імперіалістичні плани не довелося здійснити: внаслідок наступу австро-німецьких військ у червні 1915 р. Галичина майже повністю повернулася до складу Австрії. Відступаючи, царські війська зруйнували й пограбували українські культурні заклади та наукові установи, у тому числі Наукове товариство ім. Шевченка, бібліотеку та музей "Народного дома", музей Ставропігійського інституту тощо.

Виразна антиукраїнська політика спричинила поширення серед галицьких українців настроїв на підтримку австро-угорського уряду, який хоч і не заохочував національні рухи, але не проводив політику цілковитої заборони українства в головних сферах політичного та культурного життя. У серпні 1914 р. у Львові було засновано Головну українську раду, а пізніше - Загальну українську раду, до складу якої увійшли представники трьох провідних західноукраїнських партій - національно-демократичної, радикальної та соціал-демократичної. Головна рада закликала український народ боротися за визволення всієї України від російського царату, за утворення незалежної держави. Одночасно на основі січового руху почалося формування легіону Українських січових стрільців (УСС). У 1916-1917 рр. УСС не тільки брали участь у воєнних діях, а й займалися культурно-просвітницькою роботою, організацією народної освіти на Волині. До січових стрільців вступив, зокрема, син І. Франка - Петро.

Трагізм ситуації, в якій опинилися діячі національно-визвольного руху, полягав у тому, що, одержуючи підтримку з боку австрійського уряду, вони тішили себе марними сподіваннями на австро-німецьку допомогу у справі відродження української державності. Воюючи в лавах австро-угорської армії, УСС змушені були спрямовувати зброю проти своїх братів - українців, що служили в російській армії. їхній наївний романтизм розвіювався повільно, поступово.

Оскільки до січових стрільців увійшли представники західноукраїнського студентства, мистецьких кіл, сільської молоді, пов'язаної з фольклорними традиціями, січовики створили багато нових яскравих пісень, які поширювалися в народі ("Повставали козаченьки", "Ой, видно село", "Бо війна війною"), та віршів. Видатними поетами були О. Бабій, Р. Купчинський, М. Голубець та ін.

Так парадоксально світова війна, розриваючи стійкі культурні контакти, ламаючи українські культурні заклади й осередки, одночасно закладала умови нового культурного піднесення, стимулювала зростання національної свідомості народу, наближала бурхливі революційні події.

На початку XX ст. значно збільшується чисельність української інтелігенції, посилюється її роль в суспільстві. Значна її частина займає дедалі радикальніші позиції у питаннях подальшого розвитку культури України, що гальмувався утисками царату.

Рівень писемності українців за результатами перепису 1897 р. становив 23,3 %, а у Волинській та Чернігівській губерніях, де переважало українське населення, цей показник був ще нижчим - відповідно 9 та 16 %. 25 мільйонів українців були позбавлені як школи, так і преси рідною мовою, під забороною перебували українська література і театр. Не дивно, що таке гноблення культури викликало обурення студентства та прогресивної інтелігенції України. Особливо це виявилось під час першої російської революції 1905-1907 рр., коли письменники М. Коцюбинський, І. Франко, І. Нечуй-Левицький, В. Самійленко, В. Стефаник, професор А. Кримський, художники М. Бурячек, Ф. Красицький тощо активно виступили проти царату на сторінках сатиричного щотижневика "Шершень".

Професура Новоросійського університету в цей час підтримала відому записку 343 вчених, в якій вони вимагали надання навчальним закладам конституційних прав і відмовлялись без цього продовжувати заняття.

Такі протести інтелігенції змусили царат 17 жовтня 1905 р. прийняти маніфест, який позитивно зустріла більшість інтелігенції, бо він надавав їй певні права і свободи.

Під час реакції після поразки першої революції інтелігенція України продовжувала творчу роботу, особливо за допомогою різних об'єднань і товариств. Одним із таких було Харківське історико-філологічне товариство (ХІФТ), яке виникло ще у 1877 р. на основі наукових сил університету. Найбільш активно і плідно працювали: в галузі літературознавства - майбутній академік О. Білецький, професор І. Айзеншток; історії - майбутні академіки В. Бузескул і Д. Баталій, професор М. Ковалевський; історії права - майбутній академік М. Максимейко; етнографії - майбутній академік Д. Яворницький; архітектури - професор С. Таранущенко та багато інших.

Подібну роботу здійснювала інтелігенція, яка згрупувалася навколо Історичного товариства Нестора-літописця, заснованого при Київському університеті в 1872 р. Друкована продукція цього товариства становила 24-томне видання "Чтений". Наукове товариство їм. Т. Шевченка виникло у Львові у 1898 р., товариство з такою самою назвою почало працювати в Києві під час революції 1905- 1907 рр. Активними учасниками товариства у Львові були: І. Франко, Д. Гнатюк, А. Маковій, І. Крип'якевич, Ф. Колесса, М. Возняк та інші вчені і письменники. Якщо львів'яни регулярно видавали "Літературно-науковий вісник", то кияни протягом І907-1914 рр. випустили 16 томів "Записок наукового товариства ім. T.Г. Шевченка". В останньому, наприклад, друкувалися роботи таких відомих учених, як академіка О. Шахматова, Ф. Корша, М. Сумцова, Ф. Вовка, М. Возняка та ін.

І все-таки загальний рівень культури в Україні напередодні нових жахливих випробувань Першої світової війни залишався надзвичайно низьким. За населення 25 мільйонів осіб на одну тисячу осіб припадало у школі лише 67 учнів. За письменністю Україна займала одне з останніх місць в Європі. Про характер політики царату в галузі народної освіти свідчить, наприклад, те, що на утримання адміністративно-поліцейського апарату, суду і тюрем витрачалось напередодні Першої світової війни в півтора рази більше коштів, ніж на народну освіту.

На початку 1914/15 навчального року на території України, яка входила до складу Росії, функціонувало лише 19 вищих навчальних закладів, в яких було 26 695 студентів. Слід зауважити, що більшість із них було відкрито на приватні пожертвування. Дві третини вищих навчальних закладів припадало на Харків і Київ, де концентрувалась основна маса студентства України. Характерно, що в Харківському, Київському та Одеському університетах 40 % студентів навчались на юридичних факультетах, які зазвичай готували чиновників для державного апарату самодержавства, тобто воно прагнуло виховати вірну собі інтелігенцію. Про це свідчить і соціальний склад студентства згаданих університетів: 36 % - діти чиновників і дворян, 7,5 % - духовенства, 12,2 % - заможних громадян і купців, 24,3 % - міщан із ремісників, 14,5 % - заможного селянства і, нарешті, 4 % - інших. Така картина була характерною для всієї України, де в 1914 р. навчалось 64 % дітей заможних верств населення і дворянства.

Демократично настроєна українська інтелігенція завжди відчувала на собі утиски царату. Так, у 1911 р. тільки в Київському політехнічному університеті були вимушені залишити роботу 11 найкваліфікованіших і демократично настроєних професорів. Прогресивній науковій молоді важко було потрапити до лав професури, бо інституція професорського стипендіатства була в руках реакційно настроєних професорів. Ось чому на Україні в 1913 р. у трьох головних університетах працювало лише 448 викладачів, у тому числі 173 ординарних і 58 екстраординарних професорів, 204 приват-доценти і 13 викладачів.

Слід зауважити, що професорсько-викладацький склад мав хиткий і принизливий юридичний статус. До 1917 р. на посаду професора призначав міністр освіти. Особливо принизливим було становище приват-доцентів. їх заробітна плата була нижчою, ніж у деяких категорій університетських службовців, їх позбавляли права приймати іспити у студентів з курсів, які вони читали. Зовсім жебрацьким було становище лаборантів та асистентів. Система атестації викладачів вищих навчальних закладів передбачала між іншим і потребу у поданні документів про політичну благонадійність. Так царат формував інтелігенцію, яка в Україні мала служити йому вірою і правдою.