Розділ 6. Українська культура початку XX ст. Часи революцій та громадянської війни

У грудні 1917 р. на підтримку постанови тимчасової Петроградської ради вчительських делегатів почався страйк учителів, які вимагали скликання установчих зборів і відмовлялись від співробітництва з "незаконною Радянською владою". Протидія старої інтелігенції новій владі, розпочавшись у Росії, перекинулась у міру поширення радянської влади і на Україну. Керівництво 6УУС підтримало тих, хто страйкував, і, як наслідок, до їх рішення приєдналася низка вчительських організацій Харкова, Одеси, Катеринослава, Полтави та Миколаєва. Значна частина вчителів середньої школи України виступила проти перебудови школи. Саботаж підігрівався різноманітними чутками про ґвалтівне розігнання вчителів та учнів, заборону української мови тощо. Одночасно чимало вчителів і навіть колективів заявили про співробітництво з новою владою в будівництві єдиної трудової школи, як це було в Києві.

У зв'язку із труднощами встановлення радянської влади в Україні ще довго на місцях працювали комісари з питань освіти, делеговані урядами, яких вже не було, - Тимчасовим і Центральною Радою. Тому радянська влада з перших місяців існування на Україні взяла інститут комісарства під своє керівництво. До того ж виконавчий комітет робочих і солдатських депутатів, комісари освіти Харкова, Полтави, Донецько-Криворізької області, Києва у січні - лютому 1918 р., керуючись наказом народного секретаря освіти Української республіки про відкриття шкіл усіх національностей, закликали трудящих, представників культурної ниви насамперед учителів, студентів взяти активну участь у культурному будівництві, ліквідації безпритульності, організації шкільної роботи, дошкільному вихованні тощо. На початку 1918 р. страйк учительства України почав згасати, про що свідчили численні конференції вчительства, які проводилися здебільшого за ініціативи більшовицьких організацій і владних структур. Так, у Харкові, Катеринославській, Полтавській та інших губерніях прокотилась хвиля конференцій, на яких делегати з'їздів висловились за поновлення роботи у школах і перебудову їх на демократичних засадах.

Страйк проти нової влади охопив також інші верстви старої інтелігенції. Вороже зустріла Жовтневу революцію науково-педагогічна інтелігенція. Для неї диктатура пролетаріату стала синонімом розвалу культури та ліквідації науки. "Після Жовтневої революції, - писав у 1919 р. академік АН УСРР К. Воблий, директор Київського комерційного інституту в 1917-1919 рр., - більшість професорів юридичного факультету Київського університету емігрувала за кордон". Серед тієї частини інтелігенції, що залишилась в Україні, були поширені гасла особистої "аполітичності" і автономії вищої школи та наукових установ. В Україні, де в ті роки і місяці часто змінювалися режими, вказані гасла були своєрідною завісою, яка давала змогу виконувати улюблену роботу за будь-якої влади. Так, наприкінці 1917 - на початку 1918 р. професура Харківського історико-філологічного товариства (ХІФТ) активно розробляла і видавала навчальну літературу, виступала з численними загальноосвітніми лекціями для населення, проводила велику науково-педагогічну діяльність у Харківській, Полтавській, Катеринославській та Сумській губерніях, як і в інших регіонах Лівобережної України. Питання історії українського народу, його літератури, фольклору, етнографії, мистецтва і живопису, питання музеєзнавства і педагогіки займали чільне місце в діяльності членів ХІФТ.

Процес протидії Жовтневій революції був особливо стійким в середовищі інженерно-технічних фахівців (ІТФ). В Україні, де гостро відчувався вплив іноземного капіталу, протидія серед верхівки ІТФ була тривалою і жорсткою. Слід зауважити, що і серед ІТФ були різні течії і верстви. Якщо найбільш кваліфіковані з них емігрували разом з господарями-іноземцями, то інші залишались і продовжували працювати. Так було на харківському заводі "Герлях і Пульський" на початку 1918 р., на Вознесенських рудниках Донбасу, на Катеринославських рудниках. Проте саботаж охопив переважну частину інженерно-технічної інтелігенції України і був тривалішим порівняно з іншими верствами фахівців.

Жовтнева революція спричинила розкол і в середовищі художньої інтелігенції України. Керівництво працівників мистецтва Одещини, яких було 7 тисяч, наприклад, виступило проти радянської влади. Антирадянські позиції займали відомі письменники В. Винниченко, К. Поліщук, М. Івченко, хоча з'являлись перші вірші революційного характеру В. Сосюри, Є. Григорука, І. Кулика, П. Тичини, М. Рильського, В. Самойленка. Відчувався вплив на художню інтелігенцію "Просвіт", які виникли ще у XIX ст. Радянська влада намагалась керувати процесом. Так, за її ініціативи 25 лютого 1918 р. у приміщенні Художнього училища м. Харкова зібралися представники художньо-освітніх закладів і намагалися вирішити питання про створення Ради керівництва культурним життям відповідно до завдань культурного будівництва. У газетах з'являються статті про можливу співпрацю з новою владою. "...Мистецтво, - писала газета "Известия Юга" 5 березня 1918 р., - повинно нарешті увійти в життя пролетарських мас...".

Радянська влада не могла обійтися без фахівців (від військових до художніх) і тому робила все, щоб подолати їх саботаж, привернути на свій бік. Також почалась так звана політика завоювання, перевиховання старої інтелігенції.

Названий процес мав в Україні характерні риси, пов'язані з особливостями боротьби різних політичних сил. Часта зміна режимів та німецька окупація, Брестський мир, співробітництво Центральної Ради з німцями, наявність численних українських національних партій, переміщення в Україну у міру перемоги в Росії радянської влади усіх антибільшовицьких сил і угруповань, крах сподівань інтелігенції на Установчі збори - все це суттєво впливало на відносини старої інтелігенції України з радянською владою.

Проблема культури, інтелігенції постала, як уже зазначалось, перед радянською владою з перших днів її існування. "Треба взяти всю культуру, яку капіталізм залишив, - писав В. Ленін, - із неї побудувати соціалізм. Треба взяти всю науку, техніку, всі знання, мистецтво. Без цього ми життя комуністичного суспільства побудувати не можемо. А ця наука, техніка, мистецтво - в руках спеціалістів в їхніх головах".

В. Ленін закликав до використання буржуазної інтелігенції, при цьому придушувати силою протидію, нейтралізуючи ворожі настрої, примусити служити радянській владі, але створити їм умови роботи кращі, ніж за капіталізму, бо "примусити працювати з-під палки цілу верству неможливо". Паралельно В. Ленін пропонував формувати нову інтелігенцію із робочих і селян, а буржуазну інтелігенцію, яку неможливо "вигнати і знищити... треба перемогти, переробити, переварити, перевиховати...". Однак в Україні взятися до вирішення цього питання радянській владі вдалося лише після її остаточного утвердження наприкінці 1920 р.

Значна частина інтелігенції поступово схилялася до співробітництва з більшовицьким режимом. Найвідоміших вчених, як зазначалося вище, об'єднувала Українська академія наук (УАН) на чолі з В. Вернадським і секретарем А. Кримським. Показово, що Директорія, відступаючи, запропонувала УАН евакуюватися. На загальних зборах учених - організаторів УАН 25 січня 1919 р. було прийнято рішення про те, що вчені не мають залишати Київ і зобов'язані і далі без перерви продовжувати свою діяльність на благо народу. А12 лютого 1919 р. відбулись загальні збори УАН. На них, зокрема, А. Кримський, який разом з В, Вернадським відвідав наркома освіти України В. Затонського, сповістив про прихильне ставлення нової влади до Академії. І справді, в лютому УАН отримала в розпорядження будинок і садибу в м. Києві по вул. Володимирській, 54. Було вирішено питання фінансування Академії.

Особливо плідно в перший рік існування працювали геохімік В. Вернадський, філолог-сходознавець А. Кримський, геологи П, Тутковський, М. Андрусов, хімік В. Кістяковський, літературознавці В. Перетц, М. Петров, М. Сумцов, ботанік В. Линський, біолог Г. Левицький, економіст К. Воблий, археограф-мистецтвознавець М. Біляшевський та ін. У звіті Академії за 1919 р. зазначалося: "Жодній Академії наук у світі не прийшлося так напружено працювати, як прийшлося Академії наук...". При УАН починає працювати Комісія з вивчення природних багатств України, яка, до речі, розробляла план електрифікації.

Радянський уряд України, розуміючи ключову роль учених у побудові нового суспільства, 4 липня 1919 р. прийняв постанову про охорону майна і помешкання членів Академії. Холод і голод, воєнні дії під час громадянської війни зумовили жебрацьке становище населення і насамперед безпорадної інтелігенції. Тому вона вміла шанувати увагу і турботу про себе. Керівництво УАН так зазначало у звіті за 1919 р.: "Неможливо не подякувати працівникам народного комісаріату освіти за те добре і уважне ставлення, яке вони проявили стосовно Української академії наук".

Позитивне значення у справі налагодження стосунків інтелігенції з радянською владою на Україні мали декрет уряду "Про покращання становища вчених спеціалістів і заслужених працівників літератури і мистецтва" від 31 серпня 1920 р. і постанова "Про Українську академію наук" від 25 січня 1921 р. Завдяки таким рішенням найвідоміші представники інтелігенції мали змогу покращити жалюгідне матеріальне становище і продовжувати роботу на благо свого народу.

У вересні 1919 р., коли денікінські війська захопили Київ, учені УАН зазнали значних утисків і почали покидати місто. Після відходу денікінців в УАН залишилось тільки 500 співробітників із 1000. Ще більших втрат зазнала УАН під час польської навали у 1920 р. Матеріальний стан вчених змусив радянський уряд 13 вересня 1921 р. прийняти постанову "Про соціальне забезпечення заслужених працівників науки", яка мала врятувати науковців від голодної смерті. Вчені УАН намагалися пристосуватися до будь-якої влади, аби мати роботу і творити улюблену справу. Так, президент УАН В. Вернадський і академік А. Кістяківський під час денікінської окупації їздили до Ростова у ставку А. Денікіна відстоювати інтереси УАН. Тобто не можна однозначно оцінювати вельми суперечливі висловлювання та вчинки у той дуже складний період. Наприклад, відомий науковець С. Єфремов зустрів Жовтневу революцію з відвертою ворожістю. В одній із надрукованих у 1918 р. статей він писав, що "братовбивця Каїн і зрадник Іуда - праведники, чисті голуби у порівнянні з твердокамінними експериментаторами із Смольного. За подібні висловлювання у червні 1919 р. його заарештували, але на прохання президента УАН В. Вернадського відпустили. Такі історії траплялися і з іншими: співробітником УАН В. Науменком, директором хірургічної клініки М. Волковичем, заступником голови Всеукраїнського комітету охорони пам'яток мистецтва і давнини професором Ф. Шмідтом. Вони, якщо не виступали зі зброєю в руках проти радянської влади, за проханням наркомосвіти або УАН звільнялися від можливого покарання.

У складі УАН наприкінці 1920 р. попри всі негаразди діяло . 26 науково-дослідних кафедр, 3 інститути і 15 комісій. І це завдяки самовідданій праці науковців у надзвичайно скрутних і жорстоких умовах.

Важкі випробування випали і на долю науково-педагогічної інтелігенції України. Різні режими, австро-німецькі окупанти захоплювали приміщення вищих навчальних закладів, грабували, вивозили обладнання лабораторій і кабінетів, знущались з патріотично настроєних студентів і професури. У відповідь на це у листопаді 1918 р. в Києві відбувся загальноміський страйк студентів. З другого боку, Директорія, яка прийшла на зміну гетьманату, спробувала закрити всі російські ВНЗ. Загалом у 1920 р. у ВНЗ України навчалося лише 18 % студентів українського походження, а в 1923 р. - 25 %.

Радянська влада з 1919 р. розпочала реформи школи. Декларацією Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 26 січня 1919 р. передбачався широкий доступ робітничо-селянських мас до вищої освіти з можливістю кожному навчатись рідною мовою. Декретами радянського уряду "Про вступ до вищої школи" і "Про анулювання плати за навчання у школах" (березень 1919 р.) були відкриті двері вищої школи для усіх бажаючих з 18 років з безоплатним навчанням.

Професорсько-викладацький склад чинив опір, відстоюючи автономію вищої школи, її "аполітичність". Радянська влада за постановою Наркомосу України з 11 березня 1919р. запровадила інститут політкомісарів. Організація роботи ВНЗ була покладена на ради викладачів, очолюваних комісарами. У містах, де було декілька ВНЗ, створювались ради комісарів, які координували роботу і здійснювали загальне керівництво ВНЗ. Декретом радянського уряду від 18 травня 1919 р. було анульовано усі наукові ступені і звання та привілеї, пов'язані з ними. Професура ВНЗ, особливо університетів, вкрай негативно зустріла подібні нововведення. І хоч вища школа зазнала руйнації під час денікінської і польської навали, все ж на 1921 р. в Україні було 38 ВНЗ і майже 56 тис. студентів. Під час воєнних дій студентство і професуру мобілізували для роботи і навчання у ВНЗ, практикувались прискорені випуски фахівців, перші спроби створення робітничих факультетів. У процесі реформ і пошуків ефективних заходів стимулювання ВНЗ були досить одіозні кроки, як, наприклад, ліквідація в 1920 р. університетів в Україні. Спроби "приборкання" старих науково-педагогічних фахівців і студентства, пролетаризації ВНЗ, зміни форм їх існування зумовлювали шалений опір старої вищої школи і здебільшого у перші роки не давали бажаного успіху. Так, у 1921 р. у ВНЗ навчалось 3 % студентів із робітників і 6 % - селянського походження.

Радянська влада вживала репресивні заходи проти науково-педагогічної інтелігенції. Зокрема, відбувся судовий процес над учасниками "Національного центру", до якого входила і професура, що співпрацювала з денікінцями. До складу її Харківського відділу входили ректор Харківського технологічного інституту професор І. Красунський, професор В. Левитський, професор сільськогосподарського інституту А. Алов та ін. В. Левицький працював у відділі пропаганди Добровольчої армії, брав участь у розробленні "Заклику до вченого світу Заходу", який підписали учасники угруповання. У ньому йшлося про руйнацію більшовиками всього цивілізованого. Водночас радянська влада тоді ще не карала суворо за такі "провини", засудила обвинувачених умовно і направила на роботу до ВНЗ.

Загалом на 1920 р. у ВНЗ України викладали 2500 професорів та викладачів. Як зазначалось у звіті Наркомосу, особливо організовано працювали медичні факультети університетів, жіночі медичні інститути, ветеринарні і сільськогосподарські інститути і більшість технічних навчальних закладів. Тобто, попри всі негаразди, основна маса навчальної науково-педагогічної інтелігенції після важких випробувань матеріального, політичного, ідеологічного і морально-етичного характеру повернулась до роботи і змушена була приступити до професійного співробітництва з радянською владою.