Розділ 6. Українська культура початку XX ст. Часи революцій та громадянської війни

Під час революції та громадянської війни розвивалися фольклорні традиції, які живили професійну творчість. Вони виявлялися у маршових піснях різних ворогуючих політичних таборів, а також у сатиричних частівках, прислів'ях та приказках, в яких народ висловлював своє ставлення до неймовірної чехарди урядів та можновладців. Ця жвава, гостра фольклорна течія, для якої не було заборонених тем і недоторканних святинь, мала небагато спільного з напівпрофесійними фальсифікатами та самодіяльними стилізаціями, що передруковувалися пізніше зі збірки в збірку під виглядом народної творчості.

Важливе значення для подальшого розвитку нової української літератури мала творчість В. Сосюри, В. Чумака, В. Блакитного (Еллана) та ін. Шукали своє місце у вирії політичних подій літератори, що вже здобули визнання: П. Тичина, М. Рильський, С. Васильченко. Одним із найпопулярніших видів мистецтв наприкінці громадянської війни був театр. У 1920 р. в Україні працювало понад 20 стаціонарних та пересувних театрів. Перший державний драматичний театр УСРР - театр ім. Шевченка (березень 1919 р.). Для становлення нового театру велике значення мала діяльність як корифеїв театрального мистецтва (П. Саксаганського, М. Заньковецької, І. Мар'яненка), так і талановитої молоді (О. Курбаса, Г. Юри, А. Бучми та ін.).

У містах і селах України виникло багато оркестрів народних інструментів, хорів, ансамблів. Почали працювати народні консерваторії в Харкові, Києві, Одесі; Київський музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка. У 1919 р. було засновано перший республіканський симфонічний оркестр ім. М. Лисенка та Державну хорову капелу "Думка".

Розвивалося, незважаючи на важкі умови, й образотворче мистецтво. Величезної популярності у протилежних політичних таборах набув жанр агітаційного плакату. Споруджувалися пам'ятники полеглим бійцям, діячам історії та культури. Тенденція до демонтажу пам'ятників дореволюційного минулого, започаткована зняттям монумента П. Столипіну в Києві 18-31 березня 1917 р., була підхоплена й радянською владою. Розгорталася монументальна пропаганда революційної, комуністичної ідеології. Яскравою сторінкою історії образотворчого мистецтва стали розписи Луцьких казарм у Києві художниками кола М. Бойчука, а також Центрального гарнізонного червоноармійського клубу в Харкові (В. Єрмілов).

Отже, революція та громадянська війна призвели до політичного розшарування і протистояння не тільки різних суспільних організацій, а й діячів культури.

Перемогу Жовтневої революції в 1917 р. інтелігенція України в переважній більшості сприйняла негативно. Значна частина її опинилася у національно орієнтованому таборі: провідними діячами Центральної Ради та Директорії були письменник В. Винниченко, історики М. Грушевський та М. Василенко, літературознавець С. Єфремов. Однак уже в перші місяці революції деякі представники так званого радикально-демократичного крила заявили про визнання нового режиму. Одним із них був філолог-славіст, письменник, історик і фольклорист, поліглот, професор А. Кримський. Саме він був одним із фундаторів Української академії наук. У лютому 1919 р. він оприлюднив свою заяву про визнання нової влади. Подібну позицію займав і відомий математик, професор Д. Граве, автор проектів реформи вищої школи, фундатор відомої алгебраїчної школи в Києві. Плідно працювали українські історики Д. Багалій, О. Левицький, геолог-мінералог П. Тутковський, В. Вернадський, а також М. Сумцов, В. Линський, А. Лобода, В. Данилевський, Л. Гірш-ман, К. Воблий, В. Бузескул, фахівець суднобудівництва, парових котлів і турбін, професор Одеського політехнічного інституту Ч. Кларк та ін. Під керівництвом гідролога Є. Опокова було осушено десятки боліт, обстежено багаті водні басейни Дніпра, Прип'яті, річок Полтавщини.

Незважаючи на часту зміну режимів, влади, умов роботи, всі негаразди, не зупинили своєї праці професори Катеринославського гірничого інституту О. Терпигорєв, Д. Черков, М. Павлов - фундатори металургії в Україні та ін. Багатьом з них пропонували роботу за кордоном, але вони обрали вітчизняну науку.

Продовжували творити в скрутних умовах після Жовтневої революції художники 0. Мурашко, 0. Богомазов, В. Меллер, один із основоположників українського театру М. Заньковецька, режисер і актор Л. Курбас, музикознавець-фольклорист К. Квітка, М. Грінченко, актор, режисер і педагог М. Старицька, український кобзар І. Кучургіна-Кучеренко, відомі майстри українського мистецтва К. Стеценко, М. Леонтович, Я. Степовий, П. Саксаганський та ін. Артист опери М. Донець, який походив із родини робітників Київського заводу "Арсенал", став відомим солістом-співаком ще до революції, у бурхливі місяці 1917 р. керував художньою секцією Київської Ради. Він не прийняв численних запрошень з-за кордону і багато зробив на культурно-освітній ниві України. У 1918 р. Художня рада вищого музичного інституту ім. М. Лисенка обрала М. Донця професором із класу оперного співу. Під час громадянської війни він часто виступав організатором і виконавцем концертів і став улюбленцем глядачів.

Не можна оцінювати культурницьку роботу різних верств української інтелігенції перших місяців і років після 1917 р. тільки крізь політичну призму. Навіть кращі представники інтелігенції не завжди могли розібратись у складнощах жорстоких місяців і років боротьби. Так, відомий письменник, великий гуманіст, борець за народні інтереси В. Короленко закликав вести світову війну до переможного кінця, а потім жорстко і безповоротно засудив радянську владу. Позиція В. Короленка щодо революційних подій не була унікальною. Основна частина старої інтелігенції (тобто тієї, що здобула освіту і виховання за влади царату) поділяла її.

Насторожено зустріла революцію найчисленніша ланка старої інтелігенції - учительство. Воно віддзеркалило строкату суміш політичних інтересів суспільства України, особливо його сільської частини.

Продовжували плідно працювати за нової влади відомі педагоги: А. Макаренко, Т. Лубенець, С. Васильченко, С. Чавдаров, М. Даденков, Г. Костюк, Є. Вайда, М. Бакевич, П. Горбатий, М. Добровольська, І. Шестопалов, авторитетний професійний лідер учительства А. Лещенко. У важкі для української інтелігенції і народної освіти часи денікінської окупації А. Лещенко сміливо виступив проти підготовленої групою київських педагогів хвалебної декларації на адресу А. Денікіна. Збори київського українського вчительства його підтримали.

Природно, що революцію швидше приймали і визнавали ті вчителі, які пройшли сувору школу війни і за походженням належали до народних низів. Так, учитель І, Краснопольський походив із бідного селянства, закінчив початкову учительську школу і в 16 років почав працювати в сільській школі. Приділяв багато уваги просвітницькій роботі серед селян. У 1914 р. його мобілізували, в 1917 р. обрали до Центрального солдатського комітету Південно-Західної земської організації. У 1918 р. І. Краснопольський повернувся до вчительської діяльності у с. Грузнянське на Одещині. Подібний шлях пройшли вчителі Ю. Пашковський, А. Дунаєвський, М. Супруненко, І. Лук, П. Стодоля, А. Сергієнко, В. Парфенюк, Я. Притика і багато ін.

Ще задовго до 1917 р. виявляв симпатії до революції відомий народний учитель А. Музиченко, який був одним із організаторів трудової школи, різних курсів перепідготовки вчителів для нової школи. Через його курси з 1917 до 1925 р. пройшло майже 20 тис. учителів з різних куточків України. Так, на п'ятитижневих учительських курсах з підготовки 600 викладачів єдиної трудової школи І ступеня, які відкрились у Києві 2 липня 1919 р., лекції з історії і практики трудової школи читали Я. Ченига, А. Музиченко та А. Бондарєв.

Аналогічну роботу здійснювали відомі ще до 1917 р. своєю громадською та політичною діяльністю педагоги Н. Лебедєв-Томашевич, О. Укопникова, Н. Домбрівський. І все-таки подібні численні приклади плідної праці окремих представників старої інтелігенції України аж ніяк не свідчили про політичні настрої основної маси старої інтелігенції, яка пасивно або активно протидіяла радянському режиму. Значна частина інтелігенції, продовжуючи працювати на ниві науки, освіти, культури, зайняла позицію очікування, нейтралітету. Вона сподівалась на випадковий, тимчасовий характер радянської влади. Загалом на позицію інтелігенції також впливала не тільки політика нового режиму, а й реакція на неї з боку основної маси населення.

Найзаможніша, консервативна частина старої інтелігенції України була налякана революцією, чинила їй опір. До того ж на позиції української інтелігенції впливало почуття національної недовіри, яке породила політика утискувань української культури з боку царату, а Центральна Рада декларувала вирішення цього питання і тим самим привертала на свій бік симпатії національних верств інтелігенції.

Слід зауважити, що радянська влада існувала до 1919 р. загалом у різних містах і регіонах від декількох тижнів до трьох місяців. І тому перша реакція старої інтелігенції на неї була скоріше опосередкованою і нетривкою, як до чогось стороннього. "Інтелігенція, - як визнав голова РНК УСРР В. Чубар у виступі на І Всеукраїнському з'їзді вчителів у 1925 р., - була довгий час на стороні тих, хто йшов проти революції". Про це свідчать результати виборів до Установчих зборів, які відбулися в листопаді 1917 р. Якщо за більшовиків в Україні проголосувало 754 тис. виборців, тобто тільки 10 % загальної кількості, то українські соціалісти-революціонери (есери) зібрали найбільшу кількість голосів - 3,4 мли. Зауважимо, що зазначені дані були допущені до друку радянською владою і напевно з намаганням прикрасити становище більшовиків.

Показово, що позиція основної маси інтелігенції України мало змінилася на початку 1920 р. Так, на II Всеукраїнській нараді з освіти (серпень 1920 р.) головний редактор "Вістей ВУЦВК" В. Еллан-Блакитний у привітанні учасникам від імені КП(б)У, характеризуючи взаємовідносини пролетаріату та інтелігенції в Україні, підкреслив, що "...ми в перші дні революції опинилися по різні боки барикад. Маса інтелігенції, у своїй основі, за непартійністю була культурною силою, котра хотіла силою культури здобути ідеали". Він також зазначив, що партії довелось силою ламати "саботаж" інтелігенції, який був і на той момент. "...Маса інтелігенції, - продовжував В. Еллан -Блакитний, - селянської інтелігенції була шовіністичною... Інтелігенція все більше йде до нас. Між вами є такі, які йшли... з самого початку з індустріальним пролетаріатом. Через вас я звертаюсь до тієї української інтелігенції, котра ще не з нами, котра саботує".

Більше того, навіть деякі відомі лідери інтелігенції змушені були визнавати зазначене. Так, М. Грушевський, який протягом двох десятиріч був одним із визнаних лідерів інтелігенції України, головою Центральної Ради, перебуваючи в еміграції, вимушено констатував, що "українська інтелігенція не витримала революційного іспиту, в значній частині відійшла від народу, впала в контрреволюцію і антисоціалізм". А перший голова Генерального Секретаріату Центральної Ради В. Винниченко пізніше заявив, що "Центральна Рада обдурювала маси, морочила голову національним питанням".

Характерно, що і широкі кола інтелігенції України у зверненні до суспільства (травень 1924 р.) визнавали, що інтелігенція не витримала іспиту 1917 р.: "Коли... наступила пролетарська революція, то українська демократична інтелігенція не зрозуміла її, бо була вихована на традиціях буржуазно-демократичного політичного радикалізму. Визволення українського народу вона не ставила в залежність від світової соціальної революції,... тому і політика за її ініціативою була обмежена вузькими національними рамками". Стара інтелігенція злякалась руйнівної сили революції, вона прагнула парламентського шляху європейських демократій, збереження "культури національних цінностей". "Українська інтелігенція, - підкреслювалось у вказаному зверненні, - поставилась вороже як до пролетарської революції, так і до Радянської влади і, створивши "єдиний національний фронт" з буржуазією, опинилась по ту сторону барикад від українських трудових мас".

Диктатура здебільшого русифікованого пролетаріату лякала українську інтелігенцію, особливо сільську, яка боялась руйнації української культури і її суцільної русифікації.