Розділ 6. Українська культура початку XX ст. Часи революцій та громадянської війни

Слід зазначити, що на обстоюванні елітаризму культури зімкнулись усі консервативні течії суспільно-політичної думки того часу, у тому числі в Україні. Вони одностайно виступили на захист цінностей культури від "зазіхань хама", який, на їхню думку, загрожує завоюванням цивілізації. Такими ідеями зокрема були пройняті роботи представників київської богословсько-філософської школи, а саме Д, Богдашевського, В. Родникова, Н. Стелецького, А. Глаголєва. Посилення соціалістичного руху, боротьба проти наявних суспільних відносин викликали в ідеологів національної ідеї принциповий опір. Так, київський богослов Н. Стелецький у праці "Соціалізм - його історія і критична оцінка з християнської точки зору" писав, що соціалізм може бути "поворотом до первісного стану дикунів і до панування кулачного права". А. Товкачевський (не безпідставно, як згодом з'ясувалося) додавав: "Я боюсь, що коли прийде вік соціалізму, люди будуть оглядатись на минулу капіталістичну еру, як на золотий вік".

Зображуючи "грядущего хама", який по-варварському стирає з лиця землі все накопичене історією, теоретики національної культури тим самим намагались зупинити ту частину творчої інтелігенції, яка просяклася ідеями "визвольного руху народних мас". Заяви про те, що прийдешнє "владарювання пролетаря" розтопче Сикстинську мадонну (Б. Лепкий), знищить культурні надбання людства (А. Товкачевський), були спробами критично поставитися до ідей соціалізму, що поширювалися в широких колах не тільки робітників, а й серед частини зденаціоналізованої інтелігенції. Українська інтелігенція насторожено ставилась до революції 1905-1907 рр. Мотиви втечі від життя знаходимо, наприклад, у творчості О. Луцького, В. Пачовського та ін. Декадентство повною мірою відображало розгубленість та острах діячів культури перед соціальною стихією.

Крім елітаризму, національно орієнтовані концепції характеризували пояснення історії української культури як ізольованого від інших культур явища. З позицій ізоляціонізму трактували проблеми розвитку національної культури М. Євшан, О. Грушевський, М. Сріблянський, В. Панейко та інші теоретики. Вони негативно ставилися до ролі цінностей культур інших народів у розвитку та збагаченні національної культури. Так, О. Грушевський вбачав у контактах української культури з культурами сусідніх народів фактор її занепаду, руйнації і тому закликав ізолювати її від закордонних впливів. Ці діячі висловлювали думку про те, що національне завжди вище, краще, ніж "більш цивілізоване, але чуже". Упередженістю до російських духовних надбань були пронизані навіть виступи українських марксистів із журналу "Дзвін", що характеризувалися "лівою", революційною фразою.

Загалом позиціям національно орієнтованих теоретиків у тлумаченні проблем розвитку культури був притаманний еклектизм. З одного боку, вони співали панегірики національній культурі як "вищому над усе", з іншого, виступаючи проти ангажованої "демократичної культури", критикували навіть національну культуру, її вищі досягнення. Так, М. Євшан намагався заперечити художню цінність творів Т. Шевченка.

Деякі представники національної ідеї обстоювали релятивізм явищ культури, їхню неповторність, заперечували будь-яку спробу позитивно пояснити їх функціонування в межах спілкування культур народів. Історія культури в їхньому баченні була спонтанним, алогічним, випадковим та містичним процесом. Простежити історію розвитку культури, вважали вони, неможливо, бо це явище цілком індивідуальне; колективне творення культури неможливе. Звідси робилися песимістичні висновки щодо можливостей освоєння культур інших народів національною культурою. "Чужа" культура - таємниця, пізнати і зрозуміти яку неможливо. Досягнення інших народів з цього погляду, функціонуючи в національній культурі, неспроможні сприяти її піднесенню, розвитку і лише перешкоджають національному самовираженню. Захищаючи національну відрубність, відчуваючи ворожнечу до тенденцій інтернаціоналізації культурного розвитку, ці теоретики іноді проти власної волі спрямовували культуру українського народу в річище провінціалізму.

Інший важливий процес - тенденція до взаємного обміну, спілкування, контактів між культурами різних народів, поза якими важко уявити розвиток національних культур, - відобразився в ідейно-естетичних позиціях діячів революційно-демократичного спрямування. На противагу тлумаченням теоретиків національної ідеї про неможливість і навіть шкідливість взаємодії культур, ці діячі обстоювали ідею розширення культурних контактів.

Проти ізоляціоністських концепцій культури рішуче виступив І. Франко. Він висловлював глибокі думки про те, що національна освіта, література, культура загалом мають бути за змістом та методом інтернаціональними; чим геніальніший митець, тим чіткіше в його творах виступають безсмертні прагнення та ідеали, спільні трудящим усього світу. І. Франко цінував животворний вплив на українську художню культуру західноєвропейської класики. Значущим вважав митець вплив російської літератури, представленої творчістю І. Тургенєва, Л. Толстого, М. Щедріна, Г. Успенського, М. Некрасова та ін.

Відповідаючи авторам галицького журналу "Правда", які зображували історію української культури у відриві від інших культур, І. Франко зазначав: "Дивно нам, що це говорить редакція органу політичного, котрій мусять бути відомі реальні факти й обставини, а в числі і такі, що більша половина русинів-українців живе в Росії, безпосередньо приклеєна до народу московського, що той народ московський утворив велику державу, до котрої так чи інакше звертаються очі всієї Слов'янщини, що та держава обіймає з двох боків і Галицьку Русь, що той народ московський витворив життя духовне, літературне і наукове, котре також тисячними потоками ненастанно впливає і на Україну, й на нас". Цей вплив, зазначав Франко, відрізнявся від впливу на українську культуру західноєвропейської класики: "Коли твори літератур європейських нам подобались, порушували наш смак естетичний і нашу фантазію, то твори росіян мучили нас, порушували наше сумління, будили в нас чоловіка, будили любов до бідних та покривджених". Коли галицькі москвофіли зробили спробу звинуватити українську інтелігенцію в "ненависті до всього російського", І. Франко в статті "Щирість тону і щирість переконань" обурено заперечив: "Ми всі русофіли, чуєте, повторюю ще раз: ми всі русофіли. Ми любимо великоруський народ і бажаємо йому всякого добра, любимо і виучуємо його мову і читаємо на тій мові певно не менше, а може й більше від вас".

Шроти національних обмежень у ставленні до художньої скарбниці інших народів була і Леся Українка. Будучи поборником світового мистецтва, вона постійно виступала за обізнаність українських митців з досягненнями зарубіжної художньої культури. Письменниця закликала до засвоєння українською культурою кращих надбань світового мистецтва і постійно ратувала за вдалі переклади світової літератури як засіб ознайомлення українського народу з художніми досягненнями людства.

Ситуація, що складалася на цей час в Російській імперії, залишалася неоднозначною. Політична діяльність, окрім кількох років першої революції, була заборонена. Українські партії перебували у стадії становлення, до того ж працювали у підпіллі. Можливості національно-культурної роботи до революції 1905 р. були несприятливі. У роки революції, з проголошенням демократичних свобод, ситуація дещо покращилася: виникають національна преса, культурнопросвітні заклади, жвавішає книговидавництво. Питання шкільництва і української мови стало на перше місце. У 1906 р. уряд дозволяє користуватися українською мовою з метою пояснення навчального матеріалу, певні зрушення відбулися у вищій школі. Зокрема, в Харківському університеті з 1907/1908 навчального року дозволено курси української народної словесності, української мови, історії України. їх викладали відповідно професори М. Сумцов, М. Халанський, Д. Багалій. Проте після перевороту 3 червня 1907 р. ситуація погіршується. З вищої школи зникає українознавство, значних труднощів зазнає періодична преса, посилюється адміністративний тиск щодо діяльності "Просвіт". Циркуляром МВС від 2 лютого 1910 р. місцевій владі наказано не дозволяти відкриття будь-яких українських культурно-просвітніх установ. Така реакційна політика царського режиму залишалася незмінною до повалення самодержавства.

Звертаючись до проблеми національного відродження, слід акцентувати увагу на ролі, яку відігравали в українізаційному процесі земства, культурно-просвітні громади та кооперативи. Органи місцевого самоврядування - земства та міські думи - на початку XX ст. залишалися установами, що значно впливали на ситуацію на місцях, прямо чи опосередковано вони підтримували процес українського відродження. Тут можна виокремити декілька напрямів: підтримка просвітницьких організацій та кооперативного руху, фінансування початкової та спеціальної школи; організація вчительських курсів; підтримка недільних та вечірніх шкіл, преси, бібліотечної мережі тощо.

Наприкінці XIX ст. у Харківській губернії, за повідомленням газети "Харьковская жизнь", була лише одна сільська бібліотека - у с. Макарівка Лебединського повіту. На початку XX ст. їх кількість збільшилася. Спершу відкриттям бібліотек займалося Товариство грамотності. З 1906 р. вони перейшли до рук губернської земської управи, яка і займалася далі відкриттям і комплектуванням бібліотек. У 1907 р. діяло 390 народних бібліотек, а в 1912 р. їх було 775. Харківщина, зазначає з цього приводу газета "Накануне", посідала одне з перших місць в імперії, поступаючись лише В'ятській губернії. Звичайно, в переважній більшості тут були російськомовні книжки. Та не менш важливим є зміст будь-якої книги. Так, переглядаючи каталог пришкільної вчительської бібліотеки Харкова, знаходимо "Историю Украины и ее народа" О. Єфименко, "Заселение Харьковского края и общий ход культурного развития" Д. Багалія, довідкове видання С. Русової "Что читать по украинской истории и литературе". Серед біографічних видань - книги про Т. Шевченка, М. Гоголя, К. Ушинського тощо.

Завдяки зусиллям земств, просвітніх установ українська книга проникає і до сільських бібліотек. У 1912 р. залежно від повіту на одну бібліотеку припадало в середньому від 4,4 до 19,3 книги. Читаність українського видання удвічі перевищувала середню. Важливі статистичні дані наводить газета "Харьковские новости". За результатом земського дослідження, проведеного у 1906 р. стосовно популярності книг, виявилося, що найбільшим попитом користується "Кобзар" Т. Шевченка. Далі - твори Ч. Діккенса. Слід зазначити ще одну цікаву деталь. Серед історичної літератури великою популярністю користувалися російськомовні видання, але присвячені українській, точніше козацькій, тематиці. Певно, користуючись власними дослідженнями, губернська управа нагородила своїх дописувачів у 1908 р. книгами Т. Шевченка та М. Гоголя. Свідченням великого впливу української книги є ставлення до неї ворогів. У 1914 р., повідомляє журнал "Світло", за наказом шкільних інспекторів у деяких губерніях, у тому числі в Харківській, почалася масова конфіскація українських книжок з народних бібліотек та книгарень.

Щодо підтримки періодичних видань, то на дотації земств перебували переважно прогресивні видання, та й фінансова підтримка їх була більш значущою. Так, для офіціозу "Харьковские губернские ведомости" у 1911 р. було виділено 384 руб. 56 коп., а для газети "Южный край" та журналу "Хлібороб" - відповідно 2360 руб. 50 коп. та 1057 руб. 50 коп. "Южный край" друкував деякі статті українською мовою, а "Хлібороб" був фактично двомовним місячником. На своїх сторінках він знайомить читача з творчістю М. Кропивницького, друкуючи його "Хліборобські нариси". Допомагав "Хлібороб" роботі Термінологічної комісії при Київському політехнічному інституті, що збирала та розробляла українську термінологію.

Іншим важливим напрямом діяльності земства була організація роботи літніх учительських курсів. Всебічна підтримка цієї справи мала не лише суто педагогічне значення. Курси згуртовували вчителів, сприяли поширенню передових ідей і зокрема потребі у навчанні дітей рідною мовою. Під час їх проведення пропагувалася українська література, яку можна було й придбати. У процесі проведення вчительських курсів у 1911 р. було прочитано доклади, автори яких доводили необхідність перевести навчальний процес на рідну мову. Деякі вчителі, повідомляє журнал "Світло", наводили приклади результативності такого підходу з власної практики. Це підтверджує припущення, що вони нелегально навчали дітей рідною мовою. Користуючись результатами діяльності курсів, відділом народної освіти земства було укладено каталог книг українською мовою для народних бібліотек, куди ввійшли кращі твори українського письменства для народного і дитячого читання.

Відома своєю реакційністю і близька до урядових кіл газета "Новое время" писала щодо вчительських курсів в Україні так: "Останнім часом почалася енергійна робота з навчання вчителів-українців і озброєння їх знаннями для успішнішої пропаганди мазепинства. Головним засобом для цього, як не дивно, стали літні короткочасні курси для народних учителів".

У 1911 р. представники земств зібралися на з'їзд, присвячений розвитку народної освіти в імперії. Від Харківщини, повідомляв журнал "Світло", було проголошено доповідь, де, між іншим, повідомлялося, що до програми підвищення народної школи введено новий курс старої і сучасної української літератури. Активну підтримку на з'їзді отримала пропозиція впровадження рідної мови у початкових школах, де проживають різні народності. Резолюція з'їзду (п. 68) передбачала в перший період навчання використання рідної мови та матеріалу з побуту і літератури місцевого населення. На жаль, ці важливі рішення так і не були втілені в життя. Царський режим приховував від широкої громадськості його постанови, чимало делегатів були піддані гонінням. Не випадково тижневик "Сніп" зазначав, що школа - це місце, де молодому поколінню прищеплюється певний світогляд, тому держави тримають це питання під пильним контролем. В іншому номері часопису зазначалося, що боротьба за націоналізацію школи є по суті національно-визвольною.

Серед інших виявів підтримки земствами українського руху слід згадати всеукраїнську акцію зі збирання коштів на пам'ятник Т. Шевченкові у Києві. Харківська земська управа в 1908 р. ухвалила відраховувати протягом п'яти років по 200 руб. щороку.

Серед просвітніх установ, які сприяли національному відродженню в краї, слід назвати товариство грамотності з філіями в Богодухові, Вовчанську, Кочетку, Сумах, Слав'янську, Старобільську. Активно працювала Харківська жіноча школа, яку очолювала X. Алчевська. Діяли національні просвітні установи. У 1908 р., за повідомленням преси, було засновано "Родину". Така назва товариства не була випадковою і мала подвійне значення залежно від того, як читається літера "и": російською чи українською. Виходило не "Родіна", а "родина", тобто сім'я. Цю хитрість помітило "Новое время", викриваючи український рух. Справді, харківська "Родина" мала виразні ознаки українського товариства і працювала на ниві української культури. Те саме варто сказати про діяльність заснованого в 1912 р. літературно-художнього та етнографічного товариства ім. Г. Квітки-Основ'яненка, який очолив дворянин, однодумець М. Міхновського К. Бич-Лубенський.

Товариство грамотності було найпотужнішою структурою. Воно складалося з низки комісій: шкільно-педагогічної, видавничої, народних читань тощо. У розпорядженні товариства знаходились початкові школи, бібліотеки, Народний будинок. При видавничій комісії була малоруська, яка видавала українські книжки. Протягом 1905-1908 рр. вдалося надрукувати 13 назв тиражем від 5 тис. до 10 тис. Активними працівниками комісії були Д. Багалій, М. Сумцов, О. Єфименко. Планувалося видання дешевої україномовної газети, однак у зв'язку з утисками адміністрації робота багато в чому була зведена нанівець.