Розділ 6. Українська культура початку XX ст. Часи революцій та громадянської війни

Реакційна професура займала панівні позиції і в Київському, і в Одеському університетах. Проте у скарбницю вітчизняної науки робили внесок такі відомі вчені, як професори Київського університету зоології М. Коротнєв, ботанік С. Навашин, математик Д. Граве, геолог П. Тутковський, терапевт Ф. Яновський, хірург М. Волкович, історик М. Довнар-Запольський, філософ А. Шляров та ін. У Харківському університеті на межі століть плідно працювали видатні вчені: лінгвіст О. Потебня, математики І. Ляпунов, В. Стеклов, Д. Сінцов, історик Д. Баталій, географ А. Краснов, фізик А. Грузінцев і Д. Рожанський. В Одеському університеті на початку XX ст. творили відомі науковці: історик Є. Щепкін, математик С. Ярошенко, фізіолог В. Вериго, психолог М. Панче та ін. У Харківському зооветеринарному інституті довгий час працював визначний корифей вітчизняної зоотехніки М. Іванов.

У розвиток технічної думки й освіти України до 1917 р. відчутний внесок зробили професори Київського політехнічного інституту В. Кирничев, М. Коновалов, С. Іванов, М. Тихвинський, Є. Патон, а також професор О. Терпигорєв із Катеринославського гірничого інституту та ін.

Важливу роль у культурному житті України відігравало вчительство. На початок 1917 р. у Російській імперії нараховувалось 280 тис. учителів, із них 50 тис. працювали в Україні. Слід зауважити, що вчительство було далеко неоднорідним за соціальним походженням, матеріальним станом та політичною орієнтацією. Якщо царат прагнув приборкати міське вчительство стабільним і достатнім матеріальним становищем, то низове, масове вчительство народних шкіл - шляхом жебрацтва, насильства, обмеженням доступу до знань. І, звичайно, значна частина вчителів була незадоволена політикою царату і з ентузіазмом зустріла Лютневу революцію 1917 р., хоч і після неї їх становище не стало кращим.

На настрій значної частини українського вчительства впливала Всеукраїнська учительська спілка (ВУУС), створена у квітні 1917 р. на зразок Всеросійської учительської спілки (ВУС), яка мала в Україні свій осередок. Ці організації постійно конфліктували між собою. Якщо ВУУС об'єднувала переважно сільське українське учительство, то ВУС - міське і російське. ВУУС виступала на підтримку Центральної Ради, за автономію вчительських організацій, аполітичність профруху. ВУУС підпорядкувала багато наявних і створила низку нових культурно-просвітницьких організацій, наприклад "Просвіти", яких у серпні 1917 р. було більше 3 тис.

На культурне життя України після Лютневої революції 1917 р. впливала і низка різноманітних, переважно профспілкових організацій, створених за ініціативи учительства. Тільки в Катеринославській губернії виникли: спілка народних учителів, спілка залізничних учителів, учителів вищих навчальних училищ, учителів-євреїв, учителів-українців, Катеринославське відділення Всеросійської учительської спілки і Спілка народних учителів Катеринославського повіту (360 осіб). Найвпливовішою була Спілка народних учителів Катеринослава, в яку входило майже 400 учителів міських початкових шкіл. Як визначали самі вчителі, вони перебували під впливом Тимчасового уряду та його лідера О. Керенського. Така картина була характерною для переважної частини губерній Східної України.

Але і тоді серед учительства формувалось ядро, що об'єднувало найрадикальнішу за настроями частину інтелігенції, яка підтримувала позиції революційно-демократичних партій. Серед них слід назвати вчителів Чернігівщини (Г. Бабченко і С. Шелудьк), Харківщини (П. Щепкін і А. Бондарчук), Одещини (В. Черкунов) та ін. Учителі Звенигородського повіту Київської губернії на з'їзді у квітні 1917 р. запропонували перетворити всі школи в "народні" з доступом до них простого населення і навчанням рідною мовою. Питання про відкриття української школи обговорювалось і на другому з'їзді вчителів Лебединського повіту Харківської губернії у травні 1917 р. Революційна настроєність значної частини учительства змусила Тимчасовий уряд 8 серпня 1917 р. звільнити їх від військової служби.

Як бачимо, у буремні роки перших російських революцій, світової війни, розрухи і жебрацтва в умовах великодержавної політики царату інтелігенція України, особливо її демократична частина, найчисленніший її загін - вчительство - продовжувала свою творчу, культурно-просвітницьку роботу і тим самим сприяла розвитку вітчизняної науки і культури.

Розвиток культури України у кінці XIX - на початку XX ст., геополітичне положення України, засилля іноземного капіталу, колоніальний тягар сусідніх держав, що роздерли на шматки велику націю, спричинили зростання національної самосвідомості українського народу, його інтелігенції, стали основою нового явища, яке увійшло в історію під назвою "українізація".

Революційні події 1917-1920 рр. стали насправді зламними в історії української культури. Падіння російського царату, розпад Австро-Угорської імперії, боротьба за національну державність та визначення її соціального змісту справили дуже серйозний, але суперечливий вплив на культурний розвиток народу. З одного боку, в цей час зроблено значні кроки до становлення державних форм організації культурної сфери, української вищої освіти, розвитку народного шкільництва, піднесення національно-культурного життя. З іншого, розрив поступовості розвитку, фатальні події братовбивчої війни зумовили те, що в часи, коли гасла розвитку української культури набули надзвичайного поширення, нових, по-справжньому яскравих, здатних пережити випробування часом витворів мистецтва з'явилося небагато, а велика кількість справді визначних пам'яток історії та культури була втрачена у вирії громадянської війни, знищена або вивезена за кордон. Події політичного життя заклали міцний фундамент культурного піднесення 20-х років, зробили реальністю новий, неможливий в інших суспільних умовах етап українського національно-культурного відродження як у Радянському Союзі, так і за його межами.

Український народ радісно зустрів звістку про повалення царського режиму (лютий 1917 р.). Відразу в Києві було утворено Раду представників громадських організацій, серед завдань якої важливе місце посідала національно-культурна робота. Прибічники вільного національного розвитку гуртувалися навколо українського клубу "Родина", Українського наукового товариства. Товариства українських техніків і агрономів, педагогічного товариства тощо. 4-17 березня в Києві було проголошено створення Центральної Ради - надпартійного органу, який мав репрезентувати загальнонаціональні інтереси. Центральна Рада видала відозву "До українського народу", в якій закликала "селян, робітників, солдатів та інтелігенцію" створювати політичні, економічні та культурні союзи, збирати гроші на потреби національного відродження. Знову почали діяти "Просвіти", в Харкові виникло товариство "Рідна школа", з'явилися курси українознавства для вчителів. У Києві, Полтаві, Чернігові відкрито перші українські гімназії.

Центральна Рада вимагала від Тимчасового уряду автономії для України, але Петроград не погоджувався на це. Після Жовтневої революції в Росії Українська Центральна Рада (УЦР) III Універсалом проголосила Українську Народну Республіку в складі Російської Федеративної Республіки: верховна влада визнавалася за Центральною Радою та її урядом - Генеральним Секретаріатом. Але незабаром розпочалося збройне протистояння Раднаркому РСФРР та Центральної Ради. 12-25 грудня 1917 р. І Всеукраїнський з'їзд рад у Харкові проголосив встановлення радянської влади на Україні й утворив альтернативний орган влади (центральний виконавчий комітет - ЦВК України) та радянський уряд (Народний Секретаріат). Питаннями культури займалося Народне секретарство освіти на чолі з В. Затонським. Цей орган почав закладати нову культурну політику: запропонував радам взяти під свій нагляд театри і кінематограф, закривати ті з них, позиція яких ворожа до радянської влади. У лютому 1918 р. запроваджено реформу шкільної адміністрації.

Центральна Рада проводила свою політику на ниві культури. Система шкільної освіти, яка дісталася у спадок від Російської імперії, у 1917 р. була досить складною. Нижчі початкові навчальні заклади охоплювали парафіяльні та сільські двокласні школи. Далі освіта продовжувалася у вищих початкових та середніх навчальних закладах: реальних школах (6 класів), духовних семінаріях, кадетських корпусах, комерційних, єпархіальних школах, жіночих гімназіях, дівочих інститутах, середніх чоловічих школах, вчительських семінаріях, церковно-учительських школах. Ці та інші просвітні установи були підпорядковані різним відомствам, а музичні, театральні, мистецтвознавчі навчальні заклади - секретарству внутрішніх справ.

У перші післяреволюційні дні Тимчасовий уряд у первинному пориві демократизації схвалив діяльність у напрямі українізації школи. Центр дозволив у повітах і волостях, де мешкає переважно українське населення, відкривати українські школи із забезпеченням прав меншин Російська мова мала викладатися з другого року навчання як обов'язковий предмет. У вищій школі Петроград пропонував створити кафедри української мови, української історії, української літератури та українського права, а в учительських семінаріях та інститутах запровадити предмети української мови, літератури, історії і географії. За рішенням міської думи в Києві розпочалося навчання українською мовою в школі ім. М. Грушевського, а з метою подальшої українізації київських шкіл міська шкільна комісія утворила спеціальну підкомісію, до якої ввійшли М. Грушевський та І. Стешенко. Активізувало роботу створене ще до революції Товариство шкільної освіти, яке розпочало підготовку Всеукраїнського педагогічного з'їзду. 18 березня в Києві відкрилась перша українська гімназія. її директором став відомий педагог П. Холодний.

Велику роль в українізації школи і освіти взагалі відіграли І Всеукраїнський педагогічний з'їзд (квітень 1917 р.) та II Всеукраїнський учительський з'їзд (серпень 1917 р.). Головну роль у їх проведенні відіграли Товариство шкільної освіти на чолі з П. Холодним, а потім Генеральне секретарство освіти на чолі з І. Стешенком. Згідно з рішенням І з'їзду при УЦР почала працювати Шкільна рада, а при Комітеті УЦР - Шкільна комісія. У губерніях та повітах передбачалось організувати українознавчі бібліотеки, відкрити курси для підготовки лекторів та літні вчительські курси, а також повітові курси з українознавства для народних вчителів майже в усіх повітових містах, підготовити підручники для народної школи, видрукувати українську термінологію з арифметики, географії та граматики. Повна свобода вчителю надавалась у виборі підручників або методу навчання. Українізація початкових шкіл розпочиналася з вересня 1917 р. Учні першого року мали вивчати усі предмети за підручниками, пристосованими до діалекту тієї чи іншої місцевості, а другого - за підручниками, написаними літературною українською мовою. Російська мова як один із предметів вводилася з третього року навчання. Але навряд чи можна вважати демократичним рішення І з'їзду про звільнення зі шкіл осіб, які не були прихильниками українізації.

Щодо гімназій і середніх шкіл, то в них могли спільно навчатися хлопці та дівчата, переважно за гроші державної казни. Українізація поширювалась лише на гімназії, які працювали в регіонах, населених "цілком українською людністю", але повне їх переведення на українську мову навчання було передбачено через два роки. Вивчення української мови, літератури та історії було обов'язковим у всіх середніх школах і гімназіях. Не забороняли відкривати в них за вимогою батьків-неукраїнців класи з російською мовою навчання, а в російських гімназіях, де українці становили меншість, - класи з українською мовою викладання. На Шкільну раду при УЦР покладався обов'язок повернути в Україну з Росії українських вчителів, забезпечивши їм відповідні посади.

Дуже важливими рішеннями повноважних представників учительства були вимоги перевезення в Україну національних документів з інших архівів і зосередження їх у єдиному архіві, а також про зібрання у Національному музеї предметів української старовини, які були вивезені за кордон. Гасла створення єдиної національно-демократичної школи переважали і на серпневому вчительському з'їзді. Одностайно підтримано пропозиції про право всіх громадян на безкоштовну освіту із забезпеченням учнів підручниками, одягом та харчуванням, про обов'язковість і світський характер освіти. Єдина школа утворювалась як семирічна народна загальноосвітня школа, методологічно побудована на спостереженнях та уявленнях з навколишнього життя. Після закінчення семирічної школи юнаки та дівчата могли продовжити навчання у гімназії або технічній школі. Передбачали відкрити з осені 1917 р. Український народний університет у Києві з фундаментальною бібліотекою та іншим належним оснащенням для підготовки нових наукових сил у справі українізації освіти. З цією метою створювали організації "Просвіти" у селах, засновували вчительські спілки у повітах, готували кадри лекторів та інструкторів з освітніх справ, для чого в Києві мала бути організована науково-педагогічна академія. Влітку в повітах організовували півторамісячні педагогічні курси.

З появою Генерального секретарства народної освіти вдосконалювалося управління школою. При багатьох школах створювали українські дитячі народні садки. Вчительська громадськість протистояла русифікаторській активності деяких земств і урядових інституцій, відкривала книгарні, читальні, організовувала інтернати для дітей селян, гуртки самоосвіти, клуби, каси товариської допомоги. Подекуди земства і міські управи запроваджували стипендії для талановитих дітей бідних батьків.

Після жовтневих подій у Росії генеральний секретар освіти І. Стешенко звернувся до всіх педагогів-українців, що мешкали поза Україною, з проханням повернутися на батьківщину для роботи в українізованих гімназіях та школах. Багато таких учителів погодилися. Секретарство також почало створювати вечірні курси для неписьменних дорослих. Участь у цій справі брали місцеві органи самоврядування, просвітні установи, меценати, які організовували навчальний процес.

Всеукраїнська вчительська спілка почала видавати загально-педагогічний журнал "Вільна українська школа". На його сторінках мали висвітлюватися найновіші течії в європейській педагогіці, діяльність секретарства освіти з організації нової школи, її стосунки з учителями, учнями, батьками, питання дошкільного виховання, проблеми нижчої, середньої та вищої шкіл, програми і розклади предметів, методики викладання в гімназіях та російських школах, організація позашкільної освіти тощо. Більшість просвітницького керівництва УЦР розуміла, що "громадянами вільної Української республіки не можна керувати згори, категоричними веліннями; так само й нова школа повинна керуватися самою громадою, в інтересах якої вона виховує майбутніх громадян". Шкільне самоуправління будувалося на найдемократичніших засадах і мало відповідати обсягу компетенції громадської освітньої самоуправи.

У грудні в Києві відбулася нарада з питань організації шкільної справи. У центрі уваги були проблеми організації управління народною освітою на місцях, форми і умови участі центральної влади в ній, націоналізація школи, запровадження у життя принципів її єдності та автономії. На нараді обговорювали питання про компетенцію земств, відносини між земством і містом щодо школи, роль у цій справі учительських організацій, відділів народної освіти, шкільних рад, інститутів інструкторів, порядок надання учительських посад, підготовку працівників народної освіти для земської та міської служби. Багато цікавих пропозицій було висловлено щодо посилення впливу на освіту з боку музеїв, видавництв, інформаційних бюро. Найважливіше місце під час обговорення посідали питання мови викладання, ролі національних організацій та національних меншин у керівництві школами, компетенції педагогічних колегій.