Розділ «Тема 8. Культурні парадигми в Західній Європі та Росії ХVІІ-ХVІІІ ст.»

У XVII ст. склався реалізм - художній напрям, що ґрунтується на об'єктивному, правдивому відтворенні дійсності. У живопису до реалістичного, інколи натуралістичного відтворення образу простої людини зверталися Караваджо, Веласкес, Рембрандт, А. ван Дейк, Ф. Хальс та Я. Йордане.

У XVIII ст. реалізм набув нових імпульсів розвитку у зв'язку із особливостями культури Просвітництва. Було сформовано його теоретичне підґрунтя -Г.Е. Лессінг Д. Дідро декларували спрямованість мистецтва на відображення правди життя, створення типових образів, необхідність формування нового образу митця - соціально активної особи, а також підкреслювали значущість виховної функції мистецтва.

Зростання соціальної значущості мистецтва було пов'язано з формуванням художньої критики, яка розкривала сенс художніх пошуків, сутність соціальних запитів і потреб соціуму, логіку тематичних, образних, жанрових змін тощо. Соціальну активність мистецтва у той час закарбували й нові форми організації художнього життя - салони. Ці мистецькі зібрання та виставки, розраховані на широкий загал, сприяли наповненню життя суспільства художнім началом, демократизували мистецтво.

Реалізм збагатив літературу новими жанрами, відповідними до змінених художніх потреб суспільства. Д. Дідро створив жанри філософського роману, філософської повісті. Жанр просвітницького роману у творчості Д. Дефо, Г. Філдінга, частково Дж. Свіфта наситився правдивим втіленням реальної людини у реальних обставинах.

Реалістичність відображення дійсності в театральному мистецтві зумовили актуальність жанру комедії на сучасну тематику та оновлення образу героя. Поєднуючи настанови класицизму та реалізму, П. Бомарше надав образу представника третього класу статусу героя, а образам аристократії - комічного, гострого соціально-критичного забарвлення. Критика буржуазної моралі, їдке висміювання вад аристократії насичували комедії звичаїв Р. Шерідана та комічні твори К. Гольдоні.

Центром живопису реалізму став психологічно достовірний образ простої людини. Тому в жанровій палітрі домінували портрет, а також пейзаж, побутова картина у творчості таких митців, як Ж. Шарден, Ж. Ліотар, М. Латур, Ж. Грьоз, У. Хогарт, Дж. Рейнольде та ін.

На задоволення художніх потреб еліти було спрямовано рококо (від франц. roc - скеля, rocaille - мушля). Ця художня течія, сформована у Франції на межі XVII-XVIII ст., створювала замкнений елітарний, гедоністичний естетизований світ, насичений ретельно виписаними деталями, красою та чарівністю, атмосферу одвічного свята, позбавлену соціальних конфліктів, сповнену своєрідною тематикою та образністю (розваги, карнавали тощо).

Концентрованого вираження рококо набуло у декоративно-прикладному мистецтві. Посуд, меблі, різноманітні предмети інтер'єру виготовлялися з коштовних матеріалів, багато інкрустувалися (перламутром, мармуром, коштовним І напівкоштовним камінням тощо), рясно прикрашалися різьбленням - завитками, мушлями, квітами, візерунками. Особлива увага приділялася оформленню інтер'єрів, у яких рясніли дзеркала, гобелени, ліпні прикраси тощо.

Живопис рококо вирізнявся витонченим, перламутровим колоритом, грайливими образами, асиметричними, примхливими композиціями (у творчості Ж. Фрагонара, Ф. Буше, частково - А. Ватто). У музиці тенденції рококо відбилися в жанрі інструментальної п'єси з програмною назвою, який домінував у творчості представників французької клавесиної школи, - Ф. Куперена, Л. Куперена, Ж.-Ф. Рамо та ін. У скульптурі "німецьку" версію течії представляли, зокрема, "малі форми" -декоративна порцеляна, ювелірна пластика, що створювали ідеальний, ілюзорний безконфліктний світ.

Поступове укріплення соціальної ваги середнього стану, формування ним своїх власних художніх запитів у другій половині XVIII ст. відобразив сентименталізм (від франц. sentiment - почуття). Його центром став образ пересічного представника середнього класу, конкретної приватної людини з її особистими якостями, неповторними особливостями внутрішнього світу, людини, що живе не заради вирішення глобальних суспільних конфліктів, а заради свободи вираження своїх щирих почуттів. Природність, простоту як естетичне гасло цієї течії декларував Ж.-Ж. Руссо. Провідна тематика сентименталізму почуттєве життя особистості - яскраво відбилася у творах таких літераторів, як Л. Стерн, О. Голдсміт, Ж.-Ж. Руссо, Й.-Ф. Ґете, живописця Т. Гейнсборо.

Творчість групи німецьких митців "Буря і натиск" наприкінці XVIII ст. започаткувала мистецькі принципи, що в подальшому стали основою романтичної парадигми світобачення. Ф. Клінгер, І. Шиллер, Й. Ґете і особливо Й. Гердер приділяли значну увагу національному, народному, фольклорному началу, культу особистості та особистісного світобачення тощо.

Таким чином, мистецтво Західної Європи XVII-XVIII ст. відзначено наявністю різних художніх напрямків і течій (класицизм, реалізм, бароко, рококо, сентименталізм), становленням теорії мистецтва та основ художньої критики, формуванням нового образу митця (соціально активної особи), виникненням нових форм художнього життя - салонів, визнанням особливої значущості виховної функції мистецтва.

3. Культура Росії XVII-XVIII ст.

XVII ст. - завершальний етап існування середньовічної давньоруської культури та одночасно - закладання основ культури Нового часу. Певну строкатість культури зумовлювало не тільки переплетіння традицій і новацій, запозичених із культури Західної Європи, а й комплекс внутрішньо- та зовнішньополітичних чинників: війни (з поляками і шведами), приєднання південних земель та розширення кордонів держави в східному напрямку, селянські повстання. Процес формування нової руської культури та руської наші у той час був також пов'язаний із низкою дуже важливих соціально-економічних змін. Складання основ промислового виробництва (розвиток мануфактур), накопичення капіталу, залучення іноземного капіталу забезпечували інтенсивний розвиток внутрішньої торгівлі, розширення зовнішніх торговельних зв'язків.

Ці новації стосувалися передусім життя міст - початок розвитку міської культури спричинив зростання їхньої ролі та ролі міського населення в суспільному житті. Особливо наочним це стало у зв'язку із набуттям Москвою статусу адміністративного, економічного та культурного центру держави. Акумуляція культурного життя в містах була пов'язана із поступовим формуванням певних елементів буржуазних відносин.

Чільне місце в культурних процесах посіло дворянство - як носій новацій, зросла роль купецтва. Однак російська культура того часу ще була позбавлена розшарування культури на "аристократичну" і "народну". Наявною була спільність ціннісних орієнтацій різних соціальних верств, що відбивалося у збереженні побутових традицій, обрядовості, поведінкових стереотипів тощо.

Зберігали свою значущість настанови феодально-кріпосницького ладу, патріархально-общинні відносини. Це виявилося в зміцненні централізованої монархічної влади, засад самодержавства, що передбачало концентрацію військової і політичної влади в руках царя. Протягом XVII ст. його суспільний авторитет стає безперечним, статус - сакралізованим.

Цей час також був відзначений певними оновлюючими спрямуваннями культури. Так, відгомін реформаційних тенденцій був пов'язаний Із церковною реформою патріарха Нікона. Завдяки цій реформі елементи російської православної обрядовості були приведені у відповідність до обрядовості грецької і південно-західних слов'янських православних церков. Ці заходи сприяли зближенню усіх православних народів та сприяли подоланню "закритості" Росії. Противниками реформи були протопоп Аввакум і його прибічники, для яких розрив з віковою національною традицією сприймався як трагедія в силу їх прихильності до старовини, несприйняття та засудження усього нового взагалі, принципового заперечення світського та іноземного. Розкол церкви став виявом кризи старої патріархальної культури, а суперечка "никоніан" і "старообрядців" відобразила неоднозначне ставлення російського народу до співвідношення традиційних устоїв та нововведень.

Тенденції оновлення в російській культурі того часу виявилися і в посиленні європейського впливу та секуляризації культури.

Стара, патріархальна московська культура ґрунтувалася на винятково значущих релігійних настановах, що зумовлювало недооцінювання освіти. На початку XVII ст. більшість населення залишалася неписьменною, поширення світських знань (особливо іноземних мов) зустрічало опір духовенства і консервативної боярської знаті. Проте новації в економічному, соціальному житті Московії XVII ст. спричинили потребу в освіті та освічених людях. її початковий рівень був репрезентований школами, в основному при монастирях, у яких навчали дітей із шести років. Діти знаті вчилися вдома, вчителями часто були іноземці. У Москві також були відкриті декілька приватних шкіл, у яких вчителювали запрошені із Києва ченці.